Розділ 9.1. Послання

– Доброго дня, лікарю Чейна.

Молодий чоловік у чепурному сюртуку і вузьких штанах, заправлених у високі чоботи, злякано обернувся. Наморщив лоба, впізнавши співрозмовницю, відліпився від фасадної стіни Другої міської лікарні й войовничо впер кулаки в боки.

– Ні! – прошипів, бризкаючи слиною. – Нізащо! Йдіть геть!

Міка, не звернувши на його тон особливої ​​уваги, пройшла по доріжці, що шелестіла гравієм під ногами, й зупинилася біля погризених щербинами сходів.

– Я ще навіть ні про що не питала, – зауважила цілком мирно.

– А вам і не треба питати! – Чейна сперся спиною об перила, відшліфовані тисячами дотиків. – Набридло! Ким ви себе вважаєте? Та я десятки людей різав, і всі були задоволені!

Сонце засліплювало, тому Міка піднялася на кілька сходинок і з полегшенням сховалась у тіні будівлі.

– Всі – це їхні вороги? – Грубіянити зовсім не хотілось, але й ігнорувати неприкриту ворожість вона не збиралася. – Охоче ​​вірю.

– Досить блазнювати! – аж підстрибнув Чейна. – Все! З мене досить! Досить!

– От і не поводьтеся по-дитячому. До речі, я не в морг. Медбор Донк у якій палаті?

– Хто?.. – У лікаря засмикалось око. – Що?..

– Капітан «Північної діви».

– Чого?..

– Брига, що належав Уфіну, – Міка насилу зберігала рівний тон. – Частина екіпажу цього корабля серйозно травмувалась і перебуває тут. Ви самі надавали їм першу допомогу, лікарю!

– Я не зобов'язаний знати імена всіх пацієнтів, – огризнувся Чейна, безуспішно приховуючи збентеження.

– Лише тих, хто платить золотом? Точніше, тих, хто платить?

Він тупнув ногою і демонстративно відвернувся.

– Номер палати, будь ласка, – наполягала Міка. – Я знаю, ви не дурень, тому ваша вистава не має сенсу. Чи буде краще, якщо я загляну в кожну? Дозвіл у мене є, до речі. – Передбачаючи чергове питання, вона витягла з кишені невеликий прямокутник із коротким рядком і широким підписом Мавка. – З магістрату теж, – друга картка опинилась перед носом опонента.

Сопіння Чейни перетворилося на здавлене мукання. Він навіть не повернув голову, щоб подивитись на папери. Ненароком вдарився ліктем об перила, охнув і неохоче процідив крізь зуби:

– А з Ради?

У Міки всередині щось обірвалося.

«Випалювачі» тут!» – метнулася прикра думка.

Оскільки нишпорки вже опитали команду «Північної діви», присутність Жовтої ради підштовхувала до неприємного висновку.

– Брікк розпочав власне розслідування? – мовила Міка нарочито байдуже.

Чейна обурено шаркнув підошвами.

– Фарс він почав! – Аж запінився від обурення. – Чаклунів, бачите, шукає! На кожного зустрічного коситься з підозрою! Виставив своїх бевзів, то нормальні люди у ворота бояться зайти!

– Пам'ятається, ентузіазм Райла ви підтримали охоче, – не надто приховуючи неприязнь, зауважила Міка.

– Райл не кидався на персонал, вишукуючи таємні знаки! Чотири штрафи виписано, найкраща працівниця звільнилась, а Брікк і далі товкмачить про найвище призначення і проклятих, які ось-ось захоплять світ!

– Таємні знаки? Які?

– Самі в нього спитайте, пані доглядачко! Ви ж охоче спілкуєтеся і з «випалювачами», і з убивцями. Чи з «випалювачами»-вбивцями? Як правильніше, га?

«Схоже, шукати палату доведеться самостійно», – засумувала Міка.

Штовхнула потемнілі від часу двері, переступила низький поріг, скривилася від ледь вловимого запаху ліків. Кивнула хлопцю в брудно-білій уніформі, що орудував шваброю з ентузізмом сонної мухи, й попрямувала вздовж побитої пліснявою стіни.

– Він у саду! – долинуло з ґанку.

«А одразу сказати гордість не дозволила? Чи свинський характер?» – Міка все ж таки перетнула коридор і вийшла з протилежного боку будівлі.

Після напівтемряви лікарні сонячне світло здалося до огиди яскравим, і довелося прикласти руку козирком до чола, вишукуючи серед нечисленних пацієнтів того чоловіка, якого Міка бачила лише одного разу, та й то із закривавленою головою.

Милиці, пов'язки… Вона проходила повз людей, що відпочивали в тіні широких крон, і не могла знайти нікого, хто хоч віддалено скидався б на невисокого худорлявого бороданя, яким у її пам'яті був капітан «Північної діви».

Міка вже збиралася порушити місцеві правила і голосно покликати: «Пан Донк!», проте несподівано помітила того, кого не забула б за жодних обставин. Подумки пом'янула нечисті сили та їхніх поплічників, начепила привітну посмішку і звернула на стежку, витоптану біля огорожі.

Якась пташинка злетіла прямо перед нею і, оглушливо цвірінькнувши, сіла на вищій гілці. Очільник Жовтої ради різко обернувся на звук.

– Пане Брікк, яка несподівана зустріч! – Фальшива радість не могла його обдурити. – Чудовий день, чи не так? Дозволите приєднатися до вашої компанії?