8.4

– Де вони? Що в них? Імена? – запитання сипалися одне за іншим. – Звинувачення?

Міка підняла подушку, дістала пом'яті аркуші.

– Жодних сейфів, так? – хмикнув Даріан.

– Ці десять, здається, поза грою. – Вона передала йому забрані зі столу Райла послання. – А ці сім змусили Уфіна добряче понервуватись. – Міка розклала папери, що залишилися, на поспіхом накинутому покривалі. – Якби там не було Джамона, він би поліз у бійку. Кричав про конфіденційність, вимагав, щоби я їх віддала. Знати б ще, який саме лист так на нього вплинув! Я встигла переглянути чотири і подумала…

– Одинадцять.

– Вибач, що? – З-за репетування Рітти, яка ненароком розбила другий глечик і кляла всіх на світі, Міка не розчула тихих слів.

– У мене одинадцять листів.

– Як це? Їх же лише сімнадцять! Один, два, три… Сім. І… Дев'ять, десять… Одинадцять?!

Сонце пробилося крізь зарості бузку й висвітлило вражені обличчя двох людей, які раптом усвідомили, що не тільки не наблизилися до розгадки, а, навпаки, невідомих змінних стало більше.

– Хтось підкинув іще один лист, – озвучив спільну думку Керрейт.

Міка пробігла очима ті три аркуші, яким так і не приділила уваги за минулий метушливий день.

– Це, – безпомилково обрала крайній правий. – Його не було серед присланих із північного узбережжя. Невже в ньому… Не вірю!

За кілька хвилин вона розчаровано тицьнула пошарпане часом послання губернатору в руку.

– Подивися сам, Ріане. Тут нічого конкретного. Практично не відрізняється від решти.

– Крім того, що писалося воно в нормальних умовах, – заперечив Даріан.

– Очікування страти ти називаєш «нормальними умовами»?! Вибач… Згодна, його писали не в темряві на колінах.

«…любове моя, ми обидва знаємо, чому так сталося. Клянусь, я не шкодую ні про що. Час, проведений поряд із тобою, пролетів як мить, але він не міг тривати вічно. Благаю, забудь останні роки! Мені боляче просити тебе про це, але вибору немає. Повір, тобі нема чого боятися. Думай про дітей і живи, не озираючись назад. Не слухай нікого! Вони не дадуть тобі спокою, погрожуватимуть, поки ти ходиш цією землею, але не посміють торкнутися. Не слухай їх, рідна! Залиш Ібіс. Їдь на південь. Там більше народів і менше забобонів, там «випалювачами» лякають, а не шанують їх як богів, там знайдеться місце всім, кохана, особливо нащадкам… Пробач, я не повинен був нагадувати тобі про минуле. Ми впоралися з ним, і це чудово. Не впадай у відчай, Аліє! Я щасливий, бо маю вас. Скажи їм… Проклятий світ! Я навіть не можу звернутися до рідного сина! Бережи себе, Елі. Люблю вас. Не прощаюсь».

– Не схоже, що ми знайдемо тут підказку. – Керрейт із кам'яним обличчям дочитав останній абзац довгого листа. – Цей чоловік переживав за рідних, а не вигадував, як повідомити світові правду про Раду. Відпочинь трохи. Візьми сьогодні вихідний. Під мою відповідальність. І… Спробуй забути про вогонь.

– До мене вдерлися заради цих рядків! – палко вигукнула Міка. – Уфіна перекосило, коли він їх побачив! У них щось є!

– Таємні письмена? – посміхнувся Даріан. – Зачароване послання, доступне лише чаклунам та «випалювачам»?

Міка сплеснула руками.

– Справді!

– Чаклунство? – Губернатор одразу втратив бажання жартувати. – Облиш, ми обидва знаємо, що Жовтій раді служать звичайні люди.

– Почерк. – Міку захопила нова ідея. – Уфін знав того, хто написав цей лист. Він упізнав його почерк з першого погляду! Вони були знайомі!

– Тобто десь біля нас людина з минулого Уфіна та його родини? Вибач, Мишко, мені треба йти. Не виключено, що наступною буде Нікаела.

«Хтось із Ібіса підкинув лист у купку таких самих два чи три дні тому. А тепер він хоче його забрати… Чому? Що змінилося за цей час? Прибули «випалювачі», очільник Жовтої ради розпрощався з життям, Райла заарештовано… Прокляття, я зовсім забула про Ната! Отже, сьогодні в моєму списку нагальних справ після поранених матросів Уфіна йтиме Нат Лиска та його брехня. Можу закластися, хлопець бачив набагато більше, ніж розповідає. Крісло за хвилину не перетягнеш… Нехай відпрацьовує підвищення правдою, хоч би як дико вона не звучала», – на жаль, Даріан зник раніше, ніж вдалося поділитися з ним думками.

На задньому дворі Рітта почала торгуватися із продавцем зелені, водночас перекрикуючись через огорожу із сусідом та його собаками. Гучні звуки впливали на слух, тому Міка зачинила вікно. Похмуро оглянула пом'яту за ніч уніформу, зиркнула на шафу, де висіли дві запасні (червона, що після кількох перефарбовувань перетворилася на винно-коричневу, і біла, так звана «парадна»), і втішила себе тим, що на них причеплені нормальні зелені стрічки.

Насолодилася кількома митями тиші й беззвучно подякувала богам за те, що в особняку губернатора знайшлося місце водопроводу. Попрямувала до непримітних дверей у кутку, за якими ховався умивальник, завмерла, взявшись за ручку…

Несподіваний спогад пронизав мозок. Імовірність того, що покійного голову Ради вбили задля помсти, звучала цікаво, але дещо не сходилося.

Міка знала його біографію напам'ять. За тридцять років служби Уфін працював у десятках келіварійських міст. Ібіса в їхньому списку не було.