8.3

– Ні. – Міка не знала, засміятися чи піти влаштувати скандал Рітті.

– Що значить «ні»? Він божевільний!

– Це я неправильно висловилася. Наказала забрати мишей, але не подумала, що вони принесли купу всього.

– Вони?

Збентежений вигляд співрозмовника змусив її все ж таки посміхнутися.

– Віра, Зара та Кора. Не знаю, як з ними порозумітися.

Недовірливий погляд Керрейта перемістився на палаючий схід.

– Усього п'ята ранку, Мишко. Нормальні дівчатка бачать солодкі сни.

– Угу, – прозвучало вкрай скептично.

Губернатор задумався на мить, гидливо оглянув бездихану жабу, прислухався до голосів, що долинали від кухні.

– Так не має бути, – сказав невпевненим тоном.

– Угу.

В крилі, де розміщувалися слуги, хтось закричав, потім пролунав дружний регіт і по стежці під вікном промчали три фігурки в довгих нічних сорочках.

– Треба щось робити. – Даріан вичікувально глянув на Міку. – Поговори з ними. Ти добре ладнаєш з людьми.

– Це не мої діти й не мій дім, – не стрималась вона. – В сенсі, я не маю права вказувати їхнім батькам.

– Точно. – Він знітився, потім несподівано стрепенувся, згадавши, що малолітні бешкетниці – не головне лихо сьогоднішнього дня. – Тобі не можна ночувати на самоті.

– А з ким? З Ріттою? Марід буде в захваті. Чи з Рункою? То вона затопить мене сльозами за втраченою молодістю і пошле лісом, коли я не витримаю і нагадаю, що їй лише двадцять п'ять.

– Злочинець може повернутись. Якщо він не знайшов те, що шукав…

– Гаразд, покличу до себе вчителя. І тобі буде спокійніше, і дівчатка дадуть йому спокій.

– Мені буде спокійніше?!

Міка не витримала, засміялася. Відчинила вікно ще ширше, взяла двома пальцями жабу, жбурнула кудись углиб саду.

– Повертайся в природу, маленька. Сподіваюся, в іншому житті тобі пощастить більше, – пробурмотіла, й одразу зніяковіла через свою сентиментальність.

Висунувшись на прохолодне ранкове повітря, сполоснула руки. Пошукала очима рушник, повернула графин з водою на місце… Обернулася, готова почути повчання щодо того, що не варто брати близько до серця такі дрібниці. Сумно зітхнула, помітивши на обличчі губернатора гримасу огиди, посміхнулася краєчками губ.

– Може, запросити тебе до себе? – промовила, ніби всерйоз обмірковуючи цю ідею. – Прикро, що ми не в рівному становищі.

– У мене й гадки не було… – стрепенувся Даріан. – Я людина честі!

Міка реготнула – аж ніяк не весело.

– Я, уяви собі, ні. Мені важливіше життя, аніж репутація. Вгадай, що мене зупиняє? При світлі дня ти можеш бадьоритися скільки завгодно, а от чи зумієш заснути, знаючи, що поряд проклята?

Вітер приніс до кімнати запах диму від розтопленої плити.

Місто прокидалося… Далеко за огорожею стукали колеса, в сусідській садибі в очікуванні годівлі шаленіли сторожові пси, на задньому дворі стукнули зачинені ворота і продавець молока почав кликати Рітту, що забула зустріти його вчасно.

Іноді Міці здавалося, що для багатьох людей кожен день схожий на попередні як дві краплі води. Одні й ті самі фізіономії, події, та навіть фрази часом не змінювалися роками… Чи було це нудно? Вона не знала, але мріяла колись повірити, що розбавлене водою молоко або підгоріла каша справді належать до «жахливих неприємностей».

– Не думаю, що він повернеться. – Міка встигла сотні разів пошкодувати про свою різкість. – Листів він тут не знайде.

– Листів? – Даріан давно вже припинив реагувати на шпильки, особливо ті, в яких ховалася правда. – Тих самих листів?..

Брязнули залізні миски, й собаки нарешті замовкли. Рітта впустила глиняний глечик, почала кричати на чоловіка, що залишив на доріжці якісь інструменти, схаменулась, побігла наздоганяти молочаря. Кухарка на весь будинок оголосила, що вміє готувати молочну кашу без молока, тож не треба переплачувати, краще нехай Рітта збігає в «Лілії», там нові прянощі з'явилися, для жінок з дітьми знижка два відсотки на кожну дитину.

– Цей будинок могли обшукати у будь-який час, – стомлено промовила Міка, – але комусь захотілося потрапити до моєї кімнати саме тоді, коли я була всередині. Зарізати мене уві сні цей хтось явно не планував, оскільки в такому разі… – Зітхання було красномовнішим за слова. – Тобто йому треба було щось, що я принесла із собою. Не справи з розшуку, їх взагалі не чіпали. А більше жодних документів тут нема.

– Окрім листів.

– Так.

– Марних листів.

– Ні.

– Ти щось знайшла? – Губернатор виглядав ображеним і радим одночасно. – Чому не розповіла?

«Тому що вчора тебе займали твої власні страждання, а не мої відкриття», – на жаль, пояснювати довелося б довго і плутано.