8.2

– Навіщо ти прийшов, Ріане? – Міка не збиралася відводити погляд.

– Побачив світло у вікні, – відповідь вражала буденністю. – Хотів перевірити, чи все гаразд.

– Сидів у альтанці?

– Просто гуляв.

– О четвертій ранку?

– Вже майже п'ята.

– Все настільки погано?

– Ти й не уявляєш, наскільки, Мишко. Але тут… Тут спокійно. З тобою не треба нічого вдавати. І не треба обирати.

«Поки не треба», – незважаючи на добрі стосунки, Міка не могла позбутися скептицизму.

Коли на кону опинилися чаклунка і принципи, Даріан віддав перевагу чаклунці. Однак вибір між Шазіліром та проклятою очевидний, і не треба вигадувати майбутнє – його вже визначено.

– Не дуже тут і спокійно. – Вона вказала на засувку. – В мене побував незвичайний злодій.

– Що?!

Міка відправила губернатора в коридор. Зачинила двері й приладнала на місце залізну пластинку.

– Відчиняй. Повільно!

Засув ледь чутно заскреготав, але не впав – не до кінця викручені болти ще трималися міцно. Зате тонка дерев'яна стулка помітно відійшла вбік – якраз настільки, щоб просунути пальці й потроху відсунути засувку.

– Який у цьому сенс? – Даріан повернувся до кімнати. – У тебе з коштовностей лише золоте серце. Не лякайся, я не збожеволів – це мені сьогодні… тобто вчора так одну молоду вдову охарактеризували. Порадили, хай їм грець… Сказали, що нічийне добро пропадає, поки губернатор в печалі. Так, я в печалі. Не помітила? «Випалювачі» на шиї, у Блекки черговий напад божевілля, вдома повний хаос, ще й труп цей… Та не страшно, гарнюня вдовиця допоможе забути про проблеми. Її згоди, щоправда, ніхто не питав, але порадникам видніше. Деколи я ненавиджу світ!

– Не так часто, як я, – заперечила Міка. – Дивись, ця штуковина вискочила з паза, тому залишилась у мене в руках, коли я смикнула сильніше, ніж зазвичай. – Вона повернулася до нагальних питань. – Вранці все було гаразд… І двері я точно зачиняла. Втім, яка різниця? Відкрити тутешні замки дуже просто. А ось навіщо комусь лізти до мене посеред ночі…

– Гадаєш, домашні?..

– Хто? В садівника артрит, новий наречений Рунки ночувати поки не залишається, а Марід третій день над зламаним пальцем стогне. Коньяра дівчата не залишають на самоті ні на хвилину, кухарка… Ох, це смішно! Ще давай Рітту запідозримо! Загалом, як довів учитель, крізь огорожу пролізти цілком можна. Ну а в дім… На кухні завжди відчинені вікна, в підвал зайти легко, про задні двері й говорити нічого. О, й у гостьове крило мало хто заглядає. Не здивуюсь, якщо там хтось поселиться всією родиною. Мені інше цікаво. Навіщо такі складнощі, га?!

Даріан не відводив погляду від горизонту. Його обличчя не виражало нічого обнадійливого.

– Охорона посилиться, – процідив він крізь зуби. – І не смій заперечувати! Уфін теж посміхався, коли я радив йому поводитись обачніше.

– І все ж я пережила цю ніч.

– Він приходив?! – Напускного спокою наче й не було. – Коли? Чому ти мовчала, Мишко?!

– Уявлення не маю, – разом відповіла Міка на всі запитання. – Думаю, справа не в мені, інакше…

Закінчувати речення не хотілося.

Швидкий рух, небезпечна близькість, сильні долоні на плечах…

– Що з тобою коїться? Чому ти така безтурботна? Не треба нічого й нікому доводити!

Гарячий подих обпалив шкіру, шалений погляд пронизував наскрізь. Міці спало на думку, що саме час проявити слабкість і перекласти на Керрейта левову частку проблем. Навіть прикидатися не доведеться: ноги підкошувалися, серце вистрибувало з грудей чи то через запізнілий переляк, чи…

– Я нічого й нікому не доводжу, – Міка почула свій слабкий голос. – Це моє звичайне життя. У ньому нема охорони, нема погрозливої репутації, нема захисту корони. Я знаю, що мене можуть звинуватити будь-якої миті. Не знаю тільки, в чому, але, чесно кажучи, мені все одно.

– Про що ти, чаклунко? Я не зраджу тебе!

– Вірю, Ріане. Тому ніколи не примушу вибирати між мною та містом.

Губернатор помітно здригнувся, його м'язи напружилися, погляд метнувся до вікна, за яким з'явився краєчок багряного сонця.

– До цього не дійде, – хрипкий шепіт разюче відрізнявся від звичного Міці голосу Даріана. – Клянусь, я…

Він не договорив. Дружні обійми перетворилися на значно міцніші, губи торкнулися її щоки…

– Можеш не вірити, але ти змінила мій світ. Чаклунко… Тепер я бачу в снах твоє обличчя.

«Якщо Керрейт мене поцілує, настане хаос. Це все ускладнить! Наче мало нам інших турбот! Прокляття, що відбувається? Менше місяця тому ми снились одне одному в кошмарах, а тепер?..» – проте Міка не поспішала його відштовхувати.

Поруч із Ріаном було добре. Тепло. Безпечно.

І приємно.

«Всього хвилину. Я дорахую до шістдесяти й отямлюся. Нагадаю, хто є хто і чому краще думати про Раду, вогнища, Уфіна».