7.3

– Крововтрата? – Міка непідробно здивувалась. – У кабінеті було мало крові!

Головний шазілірський нишпорка здригнувся, почувши її голос.

– На одязі вистачало. Ні, звісно, ​​це нічого не пояснює. Ще одна загадка! І порізи на зап'ястях… Декілька глибоких на лівій руці, незначний на правій. На мою думку, він наніс їх собі сам. Навіщо, скажіть на милість? Точніше, як?! Якби я вірив у потойбічні сили, то сказав би, що Уфін боровся із кимось безтілесним.

– І програв?

– У тому й річ, що ні! Кров у ранках встигла згорнутися! Уфін порізав собі руки своєю власною зброєю, причому досить глибоко, але залишився в кабінеті і якось зупинив кровотечу. А потім прогулювався з тим самим ножем у грудях, поки не стік кров'ю. Це не піддається логіці! Будь-яка нормальна людина здійняла б галас, добре що народу вистачало і на майдані, й на першому поверсі!

Порив вітру увірвався крізь вікно, ворухнув пучок пір'я, що стирчало з чорнильниці. Лампа, незважаючи на захисний ковпак, мигнула, з ґноту зірвалися іскри і обсипалися попелом на скло. Мавк зіщулився, напевно відчувши спиною прохолоду. Встав, зачинив віконниці…

Поки він розбирався із фіранками, Міка швидко пробігла очима папери, що лежали на столі. Стіс акуратних протоколів, звіт про розтин, опис кабінету й груба шкала часу, що рясніла знаками запитання…

Ната і його зізнань не було.

– Ну чому ж ви себе не бережете? Не можна читати за такого поганого освітлення. Вогник підкрутіть… І сідайте, мила моя, в ногах правди немає!

– Справді?

Недовіра була цілком зрозуміла – навряд чи хтось міг похвалитися тим, що зайшов у розшук і йому на блюдечку виклали останні новини про резонансний злочин.

– Ще б пак, люба моя дівчинко! Прошу, обережніше… Чорнило вам ні до чого, приберемо його… Розташовуйтесь із комфортом. Зараз якийсь ледар зробить нам чаю і збігає за печивом… Гей, Брасе! – адресувалося хлопцю із суміжного приміщення, що обіймав посаду чи то помічника, чи секретаря. – Злітай, орлику, в торговий квартал! Що тепер полюбляє молодь? Як щодо кренделів із вишнями, пані Міловіко?

Це ще що за дива? Ех, якщо щось здається неймовірним, треба придивитися до нього уважніше. Доглядачок, нехай і добрих знайомих, не запрошують взяти участь у розслідуванні. У кращому разі з ними обмінюються думками і пліткують про загальний стан справ. А тут ще й їжею приманюють!

«Досить вигадувати казна-що. Йому просто нема з ким поговорити. Ріан завжди заклопотаний, шазілірці ніяк не забудуть, що Мавк – ківірець, ейрони косо дивляться на стрічку чиновника, хай і найвищого рангу. Я розумію його як ніхто», – власна підозрілість Міці не сподобалася.

– Ворушися, телепню! Не змушуй чекати нашу любу доглядачку!

Вона навалилася на спинку крісла, раптом зрозумівши геть усе. В душі спалахнуло обурення, мовляв, хіба ж у Мавка є хоч найменші причини очікувати найгіршого?! Але гнів пішов так само швидко, як і зародився. Сердитися не мало сенсу. Такий світ, і не треба нарікати на дзеркало, якщо пика потворна.

– Теж вірите, що я проклята? Боїтеся, що підкорю своїй волі?

Мавк дивився прямо на Міку і усміхався.

– Я не вірю в чаклунство. Забули? Не вірив, не вірю і ніколи не повірю.

Але очі його говорили про інше.

***

Вузький ніж із рукояттю зі слонової кістки, що вважався знаряддям убивства, належав Наніту Уфіну і був особистим подарунком від короля Флеріана, врученим очільнику Жовтої ради незадовго до від'їзду зі столиці.

Розшук небезпідставно припускав, що саме цим лезом Уфін поранив свої зап'ястя.

Як? Незрозуміло.

Чим перев’язав рани? Невідомо.

Куди потім ділися пов'язки?

«Хрін його знає», – замість відповіді написав хтось нестримний на язик.

Потім сховав грубі слова під плямою чорнила, але перші літери залишив – чи  не помітив, чи висловив у такий спосіб своє ставлення до того, що трапилася в ніч з другого на третій день місяця Клена.

Допит Лонса майорів позначками «Нецензурна лексика» і практично нічого не пояснював. Юнак визнавав, що з п'ятої пополудні до одинадцятої вечора перебував біля магістрату.

З якою метою? Чекав доглядачку архіву.

Навіщо? Хотів вибачитись.

Чому не зайшов усередину? Не знав, що у Шазілірі дозволено відвідувати державні установи без перепустки.

Коли пішов? Та тільки-но зустрів матір. Приперлася, їсти принесла, плед дати намагалася… Сил не було терпіти її сюсюкання!

Нікаела Уфін до розпитувань поставилася хоч і недоброзичливо, проте з усією відповідальністю. Вона розповіла, що зустріла біля воріт пана губернатора («Боги, як можна довірити місто людині у його віці?») та дівчину з архіву («Відразу і не впізнала!»).

Після нетривалої розмови ейрона попрямувала в бічну вуличку – туди, куди, якщо вірити якомусь чоловікові, втік Лонс. Сина вона побачила майже одразу. Від їжі він відмовився, плед жбурнув у кущі, зате погодився повернутися додому і поплентався до карети, що чекала на майдані.