7.2

***

Міський розшук розташовувався навпроти магістрату і мав аж ніяк не такий переконливий вигляд, як очікувалося від такого закладу. За його високими стінами, що тішили око свіжою побілкою, Міка бувала не раз, проте тут і досі поглядали на неї з незрозумілою цікавістю. Складалося враження, що нишпорки побилися об заклад щодо того, скільки вона протримається в архіві, і під час кожної зустрічі намагалися зрозуміти, чи не збирається «та сама» підняти білий прапор.

Втім, їхня увага разюче відрізнялася від нездорового інтересу злоязиких ейрон, стриманого несхвалення чиновників зі стажем і неприязних поглядів «випалювачів», тому Міку це зовсім не зачіпало. Вона й сама часом ловила себе на тому, що розглядає тренованих хлопців у строгих приталених мундирах із захопленням дівчинки, яка вперше потрапила в люди. Нишпорки не ображалися – навпаки, їхні зазвичай серйозні обличчя освітлювалися усмішками. Їм це лестило, то чому для неї мало бути інакше?

– О, та сама! – Двері ще не встигли зачинитись, а хтось біля приймальні поспішив оголосити товаришам про відвідувачку.

Зовсім недавно горезвісне «та сама» звучало як образа, та тепер воно перетворилося на констатацію факту.

«Нічого. Одного разу вони запам'ятають і моє ім'я», – Міка, кивнувши черговому за стійкою, попрямувала до кабінету Мавка.

– Чому не вимагали перепустку? – пролунав за спиною сухий (і нібито знайомий) голос.

– Та хто ж її не знає? – була млява відповідь. – А що, у Ківірі навіть своїх дістають бюрократією?

– У статуті сказано…

– У статуті багато чого сказано, а робити треба те, що каже пан Серіп. Не ускладнювати собі життя, не прискіпуватися, не грубіянити… І поважати жінок.

– У чиновників немає статі.

– Так, авжеж, звісно, хто б сумнівався. Тепер зрозуміло, чому Жовта рада вимирає.

Фіналу розмови, яка не могла закінчитися нічим добрим, Міка не чула. Легко вдарила кулаком у темне дерево, штовхнула стулку…

– Міловіко! Чесне слово, не очікував вас побачити. Ви, як завжди, чарівні. О, мені так прикро, що таке ото сталося! Сподіваюся, мої люди поводилися пристойно? Який жах, ніколи б не подумав, що Райл…

– Мене в морг не пустили.

Мавк, що люб'язно підвівся з-за столу для поштивого привітання, запнувся на пів слові. Нахмурив густі брови, беззвучно поворухнув губами, зчепив пальці у замок.

– Морг? – перепитав, ніби сумніваючись у почутому. – Ви хотіли потрапити в морг?

Міка кивнула:

– Пів години сперечалася з охороною, поки вони не обмовились, що це ваше розпорядження. В чому річ? Відколи Уфін став настільки засекреченим?

Мавк сів, майже сховавшись за папками. Відсунув яскраву лампу, втомлено потер очі…

– Тільки між нами, гаразд? – промовив приглушеним тоном. – Я тут ні до чого. Вказівка ​​йшла від нашого наймилішого Ріана.

«Нашого?» – але зациклюватися на чужих обмовках не хотілося.

– Не уявляю, як він розбиратиметься з Нікаелою Уфін, – тим часом продовжував начальник розшуку. – Що не кажіть, а без Лейка місту важко. Треба б відкрити свою школу молодих коновалів, поки Чейна не залікував усіх до смерті. – Він сумно посміхнувся. – Ох, ніколи б не подумав, що доведеться обговорювати такі речі з юною красунею. Ви не ображайтеся через надмірну опіку Даріана. Самі розумієте, Чейна і розтин – поняття несумісні… О-о-о, Нікаела прокляне нас навіки.

– Я й не збиралася милуватися трупом! – обурилась Міка. – Чейна так довго порався зі звітом, що… А-а-а, Чейна… Тобто питати, чи помер Уфін від удару в серце, немає сенсу? – додала, подумавши мить.

Зморшки на обличчі Мавка склалися у химерний візерунок.

– Уфіна точно не отруїли, не застрелили і не задушили, – пробурмотів він, багровіючи. – Тут лікар не сумнівався. Є сліди удару по голові, але, підозрюю, вони з'явилися посмертно. Власне, саме через це Ріан і… Ну, Чейна намагався прояснити… Забудьте.

Міка вперше бачила очільника розшуку таким безпорадним. Він ніколи не губився – у будь-якій ситуації випромінював оптимізм і сипав компліментами. А зараз…

Мабуть, вона могла його зрозуміти. Все йшло не так, і якщо сьогодні приголомшені «випалювачі» ще не напирали з претензіями, то найближчими днями вони вимагатимуть відповідей. А сказати їм нічого. Хіба що вказати на Райла, якого впізнала ейрона з поганим зором. Вдова, ага. Цього вистачить на тиждень, а потім почнеться суд, і фарс виявиться у всій своїй безглуздості.

До речі, що Нікаела забула у магістраті об одинадцятій вечора? Навряд чи зайшла провідати чоловіка, що спізнився на вечерю. Ні, за Райла турбуватися не варто – свідчення пані Уфін не витримає жодної критики.

– Причина смерті – велика крововтрата і розтрощений череп. – Мавк ніби забув про присутність слухачки і, витріщаючись на власні пальці, почав розмірковувати вголос. – Чейна поки не визначився, хе-хе… Ніж у груднині – рана серйозна, це точно… Але серця він не досяг. Або у злочинця не вистачило сил, або він не планував убивство. Я схиляюся до… Я гадки не маю, який варіант імовірніший! Знаю лише те, що якби Райл взявся за ножа, то проткнув би Уфіна наскрізь! І не розумію, чому Уфін не покликав на допомогу!