Розділ 6.1. Арешт

Двері, які Брікк, ідучи, відчинив ногою, кілька разів хитнулися і, видавши наостанок жалібний скрип, зупинилися.

– Не питаєш, навіщо я це сказав? – Губернатор втупився у вікно і, здавалося, навіть вітер, що люто розмахував фіранками, не заважав йому вдивлятися в невідомі далі.

– Через спалення, – кисло відповіла Міка. – Тепер у них на одну версію більше. Як на мене, ідея так собі, але нехай краще косо дивляться на магістрат, ніж вишукують чаклунство.

Порив вітру перемістив примітний клапоть на відкритий простір, і вони обоє зиркнули на «доказ» із однаковим смутком.

– Я не носила цю шаль тижнів зо два, – чомусь вважала за потрібне пояснити Міка. – Можливо, вона ціла і турбуватися нема про що.

– Окрім Райла. Якщо його притиснути…

Продовжувати не мало сенсу. Помічник, що донедавна щиро вірив у вище призначення Жовтої ради, не міг змінитися за лічені дні. Він викладе все, що знає. Щоправда, відомо йому небагато… Але кількох шазілірських обдарованих він назвати зуміє і точно не забуде згадати Міловіку Дзвінку.

– Треба поговорити з ним, – зітхнула Міка. – Ненавиджу це…

– Його допитував розшук, – нагадав губернатор.

– Облиш, Ріане, це зовсім не те! Як тільки відвідувачі розійдуться, спробую зачепити Райла. Власне, я тому й прийшла… Чи можна влаштувати так, щоб його поки не смикали? Ну, хоч до завтра?

Керрейт невиразно хитнув головою:

– А раптом все зовсім просто, і ти покриваєш убивцю?

– По-твоєму, Джамон замотався в мою яскраву шаль і подався на побачення з «випалювачем», а коли той відкинув його претензії, смертельно образився і схопився за ніж? Дурниці!

«Ви справді мене не пам'ятаєте? Зовсім не пам'ятаєте? Таких, як я, – сотні, і кожен вважає себе особливим», – майнув свіжий спогад.

Рада була для Райла сенсом життя, і ніхто не знає, що діялося в його голові після розмови з Уфіном.

– Будь ласка, дай нам день, – тихо попросила Міка. – Знаю, ти його терпіти не можеш, але… Хоч до вечора, гаразд?

Даріан не обернувся. Їй спало на думку, що вона хоче надто багато. Він щойно навіки зіпсував відносини з «випалювачами», прагнучи відвернути увагу від мешканців другого поверху. Не треба вимагати неможливого – Керрейт не дурень і сам вирішить, як краще.

– Не затягуватиму, – видихнула Міка напівпошепки.

Акуратно зачинила за собою двері, перетнула коридор, мимохідь привіталася із чиновником, що йшов назустріч.

– Прошу, пане Аліш, заходьте, – звернулася до людей, які стояли під її кабінетом. – Ваше зведення про рівень ґрунтових вод на ділянці готове. Пане Тейла, на жаль, записи вісімсот сьомого року не збереглися. Ейроно Затта, змушена вас засмутити: та інформація, яку ви запитували, вважається конфіденційною і може бути передана лише безпосереднім учасникам справи.

Трохи обурень, кілька схлипів, погроза «донести, куди слід»… Міка посміхнулася незадоволеним відвідувачам і зайняла своє робоче місце. Райл шурхотів паперами за сусіднім столом і, як не дивно, не поспішав ділитися враженнями про розшук, де він пробув аж до обіду.

***

Нічні прибиральники, згідно з розкладом, закінчували роботу о десятій вечора, але молодого амбітного Ната це не стосувалось. У нього була мета: отримати підвищення до осені, і він ішов до неї, не зважаючи на конкурентів.

У другий день місяця Клена йому усміхнулась удача: у шановного Тулона, що завідував канцелярським відділом, народжувала дружина, тож він, крикнувши першому-ліпшому чиновнику: «Нагляньте тут!», помчав додому.

Про чиновницьку стрічку Нат поки що міг тільки мріяти, проте коли чоловік із податкової, який мав нещастя наглядати за чужим кабінетом, наказав йому «посидіти годинку до закриття», вирішив вважати це натяком долі.

Коли пробило восьму, хлопець, уявляючи себе великою шишкою, ще крутився у кріслі начальника канцелярії. Ближче до дев'ятої гратися набридло, а о десятій він зі спокійною совістю почав збиратися додому.

Отут і чекала підкладена свиня. З'ясувалося, що Тулон похапцем забрав із собою ключі, і Нату доведеться або ризикнути і залишити приміщення незамкненим (а за таке можна й догану отримати!), або затриматися в магістраті на всю ніч.

Звичайно, він обрав друге.

Колеги, перед якими прибиральник від обіду задирав ніс, зглянулися й залишили йому шматок хліба – щоб не помер від голоду до ранку.

– Не радій, хлопче! Дінк зі статистики після народження сина тиждень не з'являвся, – налякав хтось. Жартома, звісно, – вдень можна було звернутися до адміністратора й отримати запасні ключі.

Нат згриз суху шкоринку і спробував влаштуватися на ніч із комфортом. Не виходило: низьке м'яке крісло погано поєднувалося з високим твердим стільцем.

Він промучився до половини одинадцятої – завдяки настінному годиннику час тягнувся особливо повільно. Потім йому спало на думку, що на другому поверсі багато порожніх приміщень і не станеться нічого поганого, якщо позичити звідти одне з крісел.

Нат рушив до сходів, намагаючись не шуміти надміру. Охоронці перекидалися біля виходу лінивими фразами, але не звернули на переміщення прибиральника жодної уваги – у багатьох кабінетах міського управління ще горіло світло, чиновники зрідка снували туди-сюди і перекрикувалися крізь відчинені вікна.