5.2

Вона мило посміхнулася, зустрілася поглядом із симпатичним чорнявим хлопцем у ненависному мундирі…

«Забудь мене», – наказала спокійно.

– Не дозволено пускати, – повторив він.

«Честе слово, це вже не смішно!» – обімліла Міка.

Друга людина за два дні не піддалася впливу! Неймовірно! Досі «забудь мене» ніколи не підводило! І не треба вірити, що члени Ради не підкоряються силам обдарованих, – Райл був наочним спростуванням цієї байки.

«Нерви. Просто нерви», – сяйнула обнадійлива думка.

Не панікувати.

Все налагодиться.

Дар не можна втратити, як, наприклад, гаманець.

Напевно.

А якщо можна?

Безпорадність лякала не менше за вогонь. Міка сховала за спину руки, що раптом затремтіли, і нагадала собі, що безліч людей живуть без будь-яких надприродних здібностей. План не спрацював? Час вигадати щось інше.

Охоронець вирішив, що його знову не почули.

– Не дозволе…

– Навіть мене?

На безвусому обличчі «випалювача» позначився інтенсивний розумовий процес. Хлопець оглянув Міку з ніг до голови, явно намагаючись вирішити, що означало «навіть».

– Ви поки що не знаєте, хто я. – Туманна фраза мала підштовхнути його в правильному напрямі.

– Повинен знати? – Чоловік із Ради намагався не показувати інтересу, але його темні очі блиснули цікавістю. – Пані… Е…

Молодий і вразливий… Це добре. Той, біля центрального входу, навіть ім'я не запитав – його завдання винятків не передбачало.

– Міловіка, – промовила Міка таємничим шепотом. – Міловіка Дзвінка. – Крадькома озирнулася, ніби побоюючись, що хтось почує. – Та сама, – додала з натяком. – Із архіву.

Фізіономія «випалювача» стала зовсім задумливою.

– Губернатор, розумієте? – Цей козир спрацьовував завжди. – Ох, та що вам розповідати… Скоро самі все побачите.

– Жінка Нелюда? – щось таки зрозумів охоронець.

Якби це пропустило всередину, Міка сказала б «так», проте на неї чекало місце злочину, а не великосвітська вечірка. Довелося зображати обурення.

– Що ви собі дозволяєте? – Тон ображеної невинності вдався чудово. – Міловіка Дзвінка, Служба у справах обдарованих! – вирвалося замість «особиста помічниця пана Керрейта».

«Боги, що я несу?» – подумки схопилася за голову Міка.

Божевілля якесь! За такі розмови можна дістати прочухана хоч в обителі «випалювачів», хоч на ґанку магістрату. Ще й стрічку причепила… Пора вже звикнути, що в місті новий лад. Державні установи переповнені людьми з Ради. Знайшла час показати характер! Краще зайшла б спочатку в розшук і розпитала, що й до чого. З іншого боку, зараз цей служака кинеться її заарештовувати, здійметься скандал, з'явиться якщо не Даріан, то Серіп Мавк… Усередину вона неодмінно потрапить.

– А, – замість матюків та викручування рук сказав стражник, – запам'ятаю. Прошу, – штовхнув двері. – Нам знадобиться будь-яка допомога.

«Я сплю, – вирішила Міка. – Лише у сновидіннях «випалювачі» спокійно реагують на слово «обдаровані». Турбуватися нема про що. Щойно прокинуся, реальність розставить усе по місцях».

– Е-е-е… Зачекайте.

Вона зупинилася прямо на порозі. От до нього й дійшло. Швидко… А шкода.

– Що? – Обернулася, готова помчати в приймальню будь-якої миті.

– Я Рейн. Рейн Моран. Ну, раптом вам цікаво. – Хлопець опустив очі. – Загалом звертайтесь, якщо що. І… Це… Пан Брікк може здатися дуже злим, але насправді він хороша людина.

«Пан Брікк – це ще хто?» – Міка здивувалася настільки, що майже досягла вестибюля, розмірковуючи про невідому «хорошу людину».

А коли ступила на сходи, пам'ять сколихнули нещодавні слова.

«Рейн», – відрекомендувався «випалювач».

Нестерпний холод і гострі сніжинки… Багряне сонце, кроляча шапка, ніс картоплиною, гугнявий голос… Дим, що застилав небо, грудки снігу з-під копит…

Міка зробила крок на килимову доріжку другого поверху, мимохідь поправила скошену мапу.

Їй не подобалися збіги. Нехай видіння розпочалися за кілька днів до прибуття Жовтої ради, та вона не поспішала відкидати підозри. Щоб повернути корабель Уфіна на скелі, треба було прикласти величезну силу. Неймовірну силу! Її володар напевно був видатним чаклуном. Чи мала для нього значення відстань? Ех, ось би знати відповідь…

Рейн. Чи можливо, що…

– Ви як сюди потрапили?

Роздуми зникли тієї ж миті. Рука завмерла на ручці дверей.

– Прийшла на роботу. – Шпилька ніяк не хотіла відстібатися, тому Міка не поверталася до власника незнайомого сухого голосу. – Через ворота, двір, приймальню, якщо вам потрібні деталі. – Стрічка нарешті сховалась у стислому кулаку. – А в чому річ?

Нарочито повільний погляд через плече, натренована посмішка, легкий подив…