Розділ 5.1. Злочин

«Я стояла біля вікна. Дивилася на зірки. Відчувала вітер і нічну прохолоду. Потім випала з реальності майже на годину. Заснула? Смішно таке й припускати. Ні, це був не сон! Давні трагедії і багата фантазія тут ні до чого. Не існує послідовних сновидінь. Якщо я ще могла повірити, що побачена мною тричі за тиждень історія хлопчика, який втратив сім'ю, – плід моєї ж уяви, то її продовження не вписується в жодні версії», – міркувала Міка, прямуючи вранці до магістрату.

Через незрозуміле видіння вона майже не відпочила і почувалася руїною. Виникло стільки підозр, що голова йшла обертом.

Чи не відкрився у неї дар, схожий на ясновидіння? Припущення за межею дійсності, але в богів часом дивне почуття гумору.

Ні, неможливо.

Її сила – бути щитом, тобто захищати людей, що перебувають поряд, від ментальних здібностей, властивих усім обдарованим. Як не крути, а власна проклятість точно ні до чого, тому варто замислитися над іншими варіантами.

Хтось із домашніх? Тієї ночі в особняку ночували троє чоловіків: учитель, характер якого аж ніяк не асоціювався з відчайдушною рішучістю Рейна, садівник, що розміняв сьомий десяток, і Марід, чоловік Рітти, батьки якого благополучно вирощують качок у передмісті.

Не треба відкидати й жіночу частину мешканців садиби. Як варіант, то були не спогади, а переказ якоїсь книги чи плітки. Пам'ятається, Рунка, що після розставання з нареченим почала залишатися на ніч, захоплювалася різними містичними історіями. Та й троє дівчаток любили страшні казки і намагалися заглянути під обкладинку дорослого роману.

Знову безкінечні питання… Набридло, чесне слово. Проклятий, що не знає про своє прокляття, – справжнє лихо.

Чи знає?..

– Пані доглядачко, біля парадного надто багато людей, тому я зупинився за рогом, – повідомив візник.

– Угу, дякую, – кивнула Міка, не слухаючи.

Вискочила на бруківку, застигла біля огорожі…

Те, що вчора корабель «випалювачів» звернув із курсу не випадково, навіть не обговорювалося. Малоймовірно, що це був бунт команди, – Жовта рада пильнувала своїх людей і без роздумів викорінювала навіть натяки на непокору. Уфін теж не міг віддати такий ідіотський наказ – він не знав місцеву гавань і навряд чи розраховував виявити біля підніжжя скель рятівну мілину.

Та й нищити власний бриг заради…

А заради чого, до речі? Щоб звинуватити у всьому чаклунів і нишпорити містом зі схвалення влади? Але Даріан стверджував, що очільник Ради фанатизмом не палає й одразу запропонував угоду. Ні, цю версію краще відкинути зовсім.

І залишається…

– Прокляті! – рознеслося вулицею. – Вони повсюди! Нема від них порятунку!

Міка зітхнула. Схоже, тепер злі окрики звучатимуть регулярно.

Вона прибрала за вухо неслухняне пасмо волосся, що вибилося з коси, поправила приколоту шпилькою (щоб легко знімалася) стрічку, перевірила, чи застебнуті всі ґудзики мундира…

«Ой, та хай йому трясця!» – вирішила врешті.

На рожен лізти не варто, але й прогинатись Міка не збиралася. Нехай «випалювачі» пристосовуються до тутешніх правил, а вона… Хех, вона взагалі не показуватиметься їм на очі.

Декілька кроків – і з'явився головний майдан. Акуратна споруда розшуку, непримітна контора з працевлаштування, присадкуватий комітет опіки, маленька кравецька майстерня, розмальована квітами їдальня для чиновників – тут розташувалося багато державних установ, над якими височів помпезний магістрат.

Біля традиційного фонтану постійно крутилися роззяви і прогулювалися парочки, проте сьогодні майдан здавався особливо людним. Простір біля воріт міського управління заполонили карети, народу на сходах виднілося надто багато як для звичайного ранку.

– Не дозволено пускати, – гаркнув важкий голос одразу ж за воротами.

Міка обернулася на звук.

Біля розлапистої липи стояв високий чоловік у сірій уніформі «випалювачів» і дивився вкрай несхвально.

«Вони що, владу захопили?» – Згадався нічний виклик губернатора, і серце похололо.

– Я тут працюю.

Сталеві очі члена Ради затрималися на рожевій стрічці.

– Бачу, – ледь розтискаючи тонкі губи, буркнув він. – Я теж.

– То я піду?

– Не дозволено пускати.

За інших обставин Міка розсміялася б, але незрозуміло ким виставлений стражник не дружив з гумором.

– Чому?

«Не дозволено говорити», – очікувала почути вона.

– Місце злочину.

– Що?! – здивування не мало меж. – Через якісь листи?

«Які я, до того ж, так і не встигла дочитати», – нагадала совість.

– Через які листи? – На кам'яному обличчі «випалювача» не здригнувся жоден м'яз.

І то правда, звідки йому знати, через що весь гармидер? Уфін не посвячує у свої справи пересічних солдатів.

– Перепрошую, помилилася.