4.4

Багряне сонце сідало у хмари. На його тлі чорні силуети чагарника та далеких дерев нагадували потворні кістляві пальці, що тяглися до неба. Вони невпинно рухалися, ніби намагалися наздогнати мерзенно яскравий диск, і це спричиняло запаморочення.

– Він розплющив очі! – тоненький вигук немов ножем різанув слух. – Чабрене, він дивиться на мене!

«Не дивлюся», – подумки заперечив хлопчик.

Перед ним стояло лише криваво-червоне небо та погойдувалися стовбури, що ловили сонце.

Раптом лячний краєвид зник. Його замінило сіре марево, і Рейн моргнув, сподіваючись прочистити очі.

– Мене звуть Боревіка Сміла. А тебе?

Величезна кроляча шапка, волосся мишачого кольору, бліді аж до синяви щоки, великий рухливий рот, білі війки… Дівчинка, що схилилася над ним, була старша на рік чи два, але поводилась як справжня дитина – безглуздо усміхалася й ставила дурні запитання. Рейн дивився в її ясні блакитні очі і почувався старим дідуганом. Цей день приніс йому стільки досвіду, скільки не кожен отримає за десятки прожитих років.

– Сядь на місце, Боро, – прикрикнув чийсь застуджений голос. – Впадеш – кісток твоїх тоненьких не зберемо.

– Зупини, Чабе, мені треба в кущі! Та не в чистому полі, дурню! Кажу ж, біля кущів!

Дерева сповільнили біг за сонцем, потім застигли і втратили потойбічну моторошність.

– Не лови там ґав!

– Дивися в інший бік!

«Сани», – здогадався Рейн.

Плавний хід, жодних вибоїн… Він лежав на чомусь м'якому і не відчував ні болю, ні холоду.

– Ти як, хлопче? Помирати не збираєшся, га?

У поле зору потрапило інше обличчя: широке, рум'яне, з товстими губами та носом-картоплиною, обрамлене сірими патлами.

«Ні», – хотів було сказати хлопчик, але щелепи чомусь відмовлялися рухатися.

– Хто ж тебе так, вояко? Мабуть, троє на одного, еге?

«Двоє… І кінь…» – на подив Рейна, цього разу він зумів промукати хоч звук.

– Чуєш мене? Чудово! Отже, мізки не збовтались або як там кажуть коновали. Ти б ще пальцем яким поворухнув, орелику, бо вигляд у тебе паралічний.

На такі подвиги Рейн поки не був здатний, зате губи нарешті відкрилися, видавлюючи тихе:

– Е-о-у…

– Не можеш? – здогадався Чабрен. – Ех, горе… Що ж із тобою робити, ге? У місто нам дороги немає, ти вже вибач.

– Е-о-у…

– Не бійся, помирати не кинемо. Не можна живу істоту снігам віддавати. Ти, мабуть, не простий, раз якісь нелюди навіть взуття зняли. Викрадений, так? Напевно, ейрона Торка синок? Ми чули про тебе. Ех, дарма він той заколот затіяв… В Ібісі такого не прощають. Назвали чаклуном, та й розвіяли попелом, а за дитину викуп платити нема кому. Нічого, боги поможуть – оклигаєш, а ні, то поховаємо як годиться.

Кулаки стиснулися самі собою. Рейн гадки не мав, хто такий Торк і що сталося з його сином, але точно знав: у роду Морнів ніколи не було проклятих. Отже, батько теж пішов проти короля і за це його спалили? Чи він перейшов дорогу тому чоловіку?

– Та ти боєць! – зрадів Чабрен, помітивши рух. – Так тримати! Боро, чого там застрягла? Наш приблуда починає очухуватися. Швидше, треба потрапити в село до темряви. Він задубів, ковдри не допоможуть. Що там із грошима? Вистачить на заїжджий двір і теплу їжу?

Не вистачало. Дівча похмуро побрязкало монетами, перераховуючи, і пообіцяло куховарити самостійно. А якщо публіка трапиться щедра, то можна буде показати кілька фокусів, так на миску супу й зароблять.

– Щоб знову чаклунами обізвали і вигнали? Не дурій, краще я дров комусь наколю, а ти посуд помиєш. Даремно ми приїхали в Ібіс. Знали ж, що родичі запрошували лише заради пристойності. Неприємне місто… Тут правлять забобони, яких ми не розуміємо. Скоріше б повернутися до Шазіліра!

Бора залізла на сани, влаштувалась біля Рейна.

– Тебе як звуть? – запитала, ніби всерйоз сподіваючись на відповідь.

– І-і-і…

«Зникни» вона, природно, не розчула.

– Рієн? – спробувала вгадати. – Неїн? Маєн? Я називатиму тебе Барсом! Сніговий барс, знаєш? Що, ніколи не чув? Вони водяться у снігах, тому снігові!

– Замовкни, сестричко, хай поспить, – попросив Чабрен. – Він же ледь дихає.

– Барсику, ти спи, а я заспіваю тобі колискову!

Рейн заплющив очі. Голос Бори був приємний, і хоча співати вона не вміла, йому стало надзвичайно спокійно. Ці люди підібрали його за покликом свого доброго серця. Вони нічого не чекали у відповідь. Він зворушився б до сліз, якби ще міг проживати такі почуття, але гарні вчинки більше його не зачіпали.

«Я виживу, клянусь! Я не маю права померти! Мамо, я знайду вас! Я тепер багато чого зрозумів! Сила не знає жалості. Хочеш вижити – бий першим і посміхайся. А ці простаки… Я використовуватиму їх, поки не вичавлю зовсім. Чекай мене, ма!» – і багряне сонце зникло за обрієм.