4.3

– Не пощастило… Коли ж ви запам'ятаєте, Коньяре, що пристойні люди втікають крізь ворота? – з іронією звернувся до невдахи губернатор, оглядаючи місце події. – Я бачу два можливі рішення. Або ви припиняєте нити і вас обережно витягують, або…

– Накажете відпиляти прут? – із надією уточнив Терн.

– Накажу розбудити Кору, Зару та Віру. Дівчаткам потрібно навчитися милосердю. З їхньою підтримкою ви…

– Мовчатиму! – поспішно запевнив невезучий учитель. – Клянусь, ані звуку!

Один із охоронців вирушив в обхід до внутрішньої сторони огорожі. Міку відтіснили вбік, не звернувши на її: «Я змогла б тут пролізти й допомогти» жодної уваги. Все правильно, жінкам ні до чого займатися важкою фізичною працею. Шкода, що на безпритульних проклятих це правило не поширювалося.

«Досить згадувати ці дурниці. Минуле пішло. Та й мені гріх скаржитися. Виснажлива робота на свободі невимовно краща за неробство в рабстві», – вона відступила на проїжджу частину, щоб не заважати.

Ступня натрапила на щось «рогате», і Міка з криком ударилася долонями об землю.

– Це що за жарти? – Схопилася, озираючись. – Хто кинув посеред дороги… Табуретку?!

Вчителя абияк заштовхали назад у садибу і повели до будинку. Він накульгував сильніше, ніж зазвичай, – схоже, травмувався у процесі втечі досить серйозно. Втім, щодо втечі Міка починала сумніватися. Йому не було сенсу перекидати табуретку на вулицю, якщо він не збирався повертатися.

Мабуть, Коньяр намагався не вибратися з двору, а залізти назад. Залишалося зрозуміти, чим йому не догодили ворота.

Та поділитися спостереженням з Даріаном не вдалося. Повз промчав екіпаж з емблемою магістрату, зупинився біля воріт садиби. З нього вискочив чоловік у мундирі розшуку, поспішив до варти.

– Губернатор уже повернувся?

Йому вказали на фігури, що крокували вздовж огорожі, і він рвонув у потрібному напрямку.

– Пан Мавк просить вас терміново приїхати! – викрикнув, забувши про шанобливе звертання.

– Знову? – Такі ситуації не були для Даріана чимось новим. – Що там у вас сталося? «Випалювачі» збунтувалися проти бараків?

Міка провела Керрейта поглядом, сумно посміхнулася і ступила на доріжку, що вела до особняка. Звично хитнула гілку акації біля входу, переступила знайому вибоїну, відсунула зі свого шляху виштовхнутий корінням камінь.

Заходити під дах не хотілося. Там панувала затишна атмосфера дружніх посиденьок та сімейних розваг, яку не міг порушити навіть багатостраждальний Коньяр. До речі, треба було б поцікавитися, чим його допікають дівчатка. Як не дивно, деколи діти бувають напрочуд жорстокі.

І з листами час розібратися. Переглянути останні чотири, порівняти їх з іншими й нарешті зрозуміти, чим можна притиснути Жовту раду.

Від однієї лише думки про майбутнє заняття занили скроні. Міка тихо прослизнула крізь парадний вхід, навшпиньки пройшла повз Рітту, що дрімала у вітальні, замкнула зсередини двері своєї кімнати. Кинула складені аркуші на тонку стільницю з голубої вишні, набиту поверх звичайної березової, і виглянула у вікно.

«Ще хвилинку перепочину, а потім запалю свічку. Нема куди спішити. До ранку далеко, тим паче однаково не засну».

Тьмяно мерехтіли сузір'я, шматки хмар мчали вдалину…

На мить Міка опустила повіки.

І настала зима.

***

Холод пронизував до кісток, вітер сік шкіру крижаними голками.

«Я знайду вас, мамо! Вір мені! Він прокляне цей день, клянусь!» – приземкуватий хлопчак не зводив погляду з витоптаного узбіччя.

Веселі голоси, цокіт копит… Він відчув, як по щоках покотилися сльози. Нещодавно мама теж заливалася сміхом. Вони поверталися з прогулянки й весело ділилися враженнями. Потім колеса на щось натрапили, і кучер виплюнув кілька лайливих слів.

«Блохастий виродок!» – почув Рейн.

«Собаку збили», – батько вийшов із карети й повернувся з великим дворнягою на руках.

«Сидіння забрудниш! – без злості обурилася мати. – Живий хоч? Лексе, поверніть на Лісову! Завеземо його до лікаря Дьюла».

Пес вижив, отримав будку на задньому дворі й окрему миску. Згадка про нього подарувала хлопцеві непогану ідею.

Грайливі вигуки чулися зовсім близько. Рейн знав, що задумане вкрай небезпечне, проте не уявляв, як ще можна вижити. Без їжі та даху над головою довго не протримаєшся, а постукаєш у чужий дім – доведеться відповідати на запитання. Брехня його не лякала, але якщо вже доля надала таку можливість…

«Ви будете першими», – вирішив він, роблячи крок на проїжджу частину.

І стало темно.

Свідомість поверталася неохоче. Рейна лихоманило, тіло відмовлялось коритися, за зімкнутими повіками плавали сліпучо яскраві плями. Було сиро і мерзлякувато, у вухах шуміло, на губах відчувався гидкий присмак крові.

– Любий, я вбила дитину! – пропищав хтось поряд. – Що робити?!

– Не стрибай, дурна ти коза! Дай подивитися! – гаркнув чоловічий голос. – Нікого ти не вбила. Полежить, оговтається. І якого хріна його понесло під копита?