3.2

***

– Прекрасно, вікна виходять на південь та захід! – рознеслося коридорами магістрату. – Відчуваю, ми подружимося.

Міка кинула перо на старий документ, що нині служив чернеткою, і глибоко зітхнула. Наніта Уфіна розмістили поруч із нею. Правду кажучи, її це мало хвилювало, але… Ейронові несподівано сподобалася запропонована кімната. Та не просто сподобалася – просторе кутове приміщення кинуло його в захват і наштовхнуло на думку, що шазілірці лише на словах противляться майбутнім змінам, а насправді готові догоджати «випалювачам» як завгодно.

– Тобі не страшно? – запитання від помічника було зовсім недоречним.

«Ні. Багато років моїм єдиним жахіттям був Нелюд, але я здолала навіть це. А все інше… Як не впіймали, то й не злодій, як-то кажуть. Щось запідозрять? Нехай доведуть. Тут Шазілір. У ньому законів Келіварії дотримуються ретельніше, ніж у самій Келіварії», – спало на думку.

Однак вголос довелося погодитись:

– Трохи. Аж надто рішуче налаштований цей пан. Тобі теж хочеться послати його до морських демонів, Джамоне?

Засмаглий до чорноти чоловік, що займав затінений куток кабінету, опустив очі. Вже понад тиждень він вважався помічником архівної доглядачки, але з погордою заперечував такі поняття як уніформа, субординація і ввічливе ставлення до відвідувачів.

– Я – «випалювач», – нагадав із викликом.

– Колишній, – уточнила Міка.

– Деколи мені хочеться побачити тебе у вогні!

Вона не знала, що відповісти.

Міняти чийсь світогляд – вкрай невдячна праця. Навіть якщо тебе про це попросили, є ймовірність того, що старання ні до чого не приведуть. Джамон Райл усе свідоме життя вірив: прокляті – напасть, від якої очистить лише полум'я. Потім його занесло в південну колонію і він взявся за розшуки чаклунів з ентузіазмом людини, яка ніколи не бачила смерті.

Тільки от створіння пітьми виявилися людьми, що нічим не відрізнялися від нього самого. Вони відчували біль, страждали, любили… І одного разу Райл зрозумів, що йому байдуже, хто є хто! Щоправда, перед тим та, чиєї дружби він домагався всіма силами, сказала: «…нас називають обдарованими» і вибила його з рівноваги на кілька діб, але тепер це не мало значення.

Джамон почав сумніватися, і це перечеркнуло вбиті в його голову настанови. Він пішов із Жовтої ради, бо йому стало цікаво. Чаклуни те, чаклуни се… Забобонів вистачало на всі випадки життя, проте вони не давали відповіді на головне питання: хто такі прокляті?

У двері тихо постукали.

– Заходьте! – крикнула Міка.

– Забула? Зараз це мій обов'язок, – прошипів Райл, відсуваючи крісло.

Казенный стіл мало підходив для чиновників, змушених пригинатися у дверях через високий зріст. Поки колишній «випалювач» витягав ноги і випрямляв спину, його вільна темно-синя сорочка зачепилася за кутик стільниці і смикнула Джамона назад – на жаль, не на сидіння, а в напрямку підлоги. Падати Райл не побажав: рвонувся ще раз і з полегшенням випростався.

– Нічого, зашию, – прокоментував роздерті нитки шва.

«Тобто Жарея зашиє. Або пошиє нову. Або пришиє тебе самого, якщо буде не в настрої», – посміхнулася Міка, бо помічник багато і охоче говорив про своє особисте життя, особливо коли намагався розмовами замінити роботу.

Тим часом відвідувач переступив поріг.

– Знайомлюся з колегами, – кивнув галантно. – Дозвольте представитися: Наніт Уфін, Жовта рада Його Величності Флеріана. Але ви, гадаю, про мене вже чули? – Він звертався до Райла, хоча Міка сиділа набагато ближче. – Пане… Емм…

– Дзвінка. Міловіка Дзвінка.

Трохи випуклі очі Уфіна полізли на лоб, і Джамон надумав уточнити:

– Вона. Пані.

Судячи з приголомшеного вигляду очільника Ради, він був готовий до чого завгодно, навіть до плювків і прокльонів (ну або ж до радісних обіймів), проте здоровило з триденною щетиною, що назвався Міловікою, перевершив усі його очікування.

– Е?!

Міка зітхнула.

До таких ситуацій вона майже звикла.

Майже.

Зачіпали вони не на жарт, а коли з'явився помічник, стали відбуватися набагато частіше. І, найприкріше, часом плутанину влаштовували навмисне, бажаючи вколоти чи то архівну вискочку, чи дурня, який не зумів її обійти.

– Ласкаво просимо до Шазіліра. – Широка бездушна посмішка відображала її настрій. – Якщо вам щось треба в архіві, пане Уфін, буду рада допомогти. Міловіка Дзвінка до ваших послуг. Доглядачка архіву. Здивована, що ви про мене ще не чули.

Прозвучало це як завуальований глум, і Міка знову зобразила привітність, не бажаючи налаштовувати «випалювача» проти себе надто сильно. Але він не звернув на її тон жодної уваги. Схоже, «Міловіка» з довгим русявим волоссям, пухким губами, чистою засмаглою шкірою і очима кольору штормового моря влаштовувала його більше, ніж «Міловіка» з неодноразово перебитим носом і квадратним підборіддям.

– Джамон Райл, мій помічник. – Міка вказала на другого мешканця кабінету.