Розділ 3.1. Листи

Особняк на околиці кварталу знаті, наданий магістратом у розпорядження Наніта Уфіна та його родини, на вигляд був новий, доглянутий і зразково респектабельний. Два поверхи, всипаний декоративними кущами двір, масивні залізні ворота, висока кам'яна огорожа, ідеально рівний газон – все, як у садибах більшості місцевих ейронів. Навіть краєвид на море додавався – з віконця на горищі, якщо вірити власникам, у гарну погоду проглядався клаптик гавані.

Але очільник Жовтої ради й не намагався приховати невдоволення.

– Для початку згодиться, – буркнув він, підписуючи в кабінеті Керрейта договір оренди. – Пізніше Нікаела знайде щось на свій смак. – Перо впало прямо на стіл, забруднивши стільницю чорнильними бризками. – Для неї південь означає зелень і свіжі фрукти цілий рік. І хоч якусь цивілізацію. Коли кажуть «заморські краї», зазвичай уявляють приголомшливу екзотику, а не забуту богами глушину. Як вам живеться на краю нічийних земель? Гори, кам'янисті пустища, сухі рівнини та море… Дикуни не чіпають? Пірати?

– Тут південь. – Губернатор педантично склав документ і засунув у шухляду. – Але не тропіки. Шазілірці знають, що таке сніг і морози.

«Випалювач» скривив рот в подобі посмішки:

– Що ж, скоро вони зігріються.

– У моєму місті спалювань не буде, – тихо промовив Даріан.

Уфін засміявся, та так заливисто, що поперхнувся слиною і закашлявся. Підхопився, рвонув комір сорочки з тонкою смужкою мережив, ніяк не відреагував на стукіт відірваного ґудзика. Ковтнув запропонованої співрозмовником води, витер рукавом очі й навіщось розстебнув сурдут. Хмикнув, сідаючи назад у крісло для відвідувачів, і знущально вищирив зуби.

– Та ви, Керрейте, маєте почуття гумору. Це ж жарт, я правильно зрозумів? Чи у вас вистачає нерозсудливості мені погрожувати?

Сонце давно вже звернуло на захід, його останні промені освітлювали насиченим жовтим світлом дахи будівель, розташованих навпроти міського управління. Незважаючи на пізній час, в кабінеті губернатора було досить ясно. Тонкі напівпрозорі фіранки, недбало відсунуті у куток великого, нетипового для колоніальних міст вікна, майже не давали тіні, і всі емоції Наніта читалися дуже добре.

Його тішило те, що відбувалося. Йому подобалось нагадувати про свій статус королівського посланця. Він не сумнівався у своїй перевазі.

А ще очільник Ради не вірив у чаклунство.

Даріан дивився в його очі й не бачив у них ні фанатизму, ні відданості короні, ні жаги до наживи. Уфін не прагнув очистити світ від скверни – йому лиш був потрібен новий дім. Так сталося, що це – Шазілір. Нічого не вдієш. Дві сотні «випалювачів» – страшна сила, особливо коли їм нема чого втрачати.

– Радий, що ви повеселилися, – сухо відрізав Керрейт. – Тепер перейдімо до серйозної розмови. Отже, повторю: у моєму місті вогнищ не буде. Запишіть, якщо не в змозі запам'ятати. Шазіліру не потрібні ріки крові.

– Сказав той, кого поза очі називають Нелюдом, – уїдливо парирував Уфін. – Є в мене підозра, що на вашому тлі мої старання здадуться містянам дитячими забавками. Але, справді, жарти геть, – його тон різко посерйознішав. – Спочатку визначмо, так би мовити, цілі та межі. Перше: я не збираюся замахуватись на ваше місце. Друге: мені самому не до вподоби це місто, тому у ваших же інтересах допомогти нам забратися звідси якомога швидше. І третє: щоб король залишився задоволеним, вистачить одного проклятого.

– Ось тільки у Шазілірі немає чаклунів, – твердо мовив Даріан. – Це все міняє, чи не так?

– Натомість є п'ятдесят тисяч зареєстрованих мешканців, – нагадав «випалювач». – Не ставайте у мене на шляху, Керрейте. Я чув про вас і не відкидаю можливості того, що якимось дивом вам вдасться мене змістити. Думаєте, це буде перемога?

– Ні.

– Правильно. – Короткі пальці Уфіна пригладили добряче посивіле волосся, нервово пошкребли потилицю й застигли на жилці на шиї, що почала пульсувати. – Як ви, напевно, здогадались, я не маю ілюзій і готовий піти на компроміс. А той, хто мене замінить, навряд чи почне діалог. Пропоную простеньку угоду: кілька тижнів ми шукаємо проклятих і знаходимо того, хто стоїть вам поперек горла.

Губернатор здригнувся.

– Я не маю ворогів, яких би хотів бачити у вогні, – відповів, докладаючи помітних зусиль, щоб контролювати тон.

– Вважаєте, шибениця милосердніша за вогнище?

– Так.

«Випалювач» широко посміхнувся. Підійшов до вікна, неквапливо оглянув панораму міста, склав руки за спиною.

– Ще вірите в ідеали? – запитав без тіні глузування. – Скільки вам? Двадцять п'ять чи двадцять шість? Час подорослішати.

– Мене ненавидить усе місто, і я готовий це витерпіти, та якщо закрию очі на ваші «подвиги», зненавиджу себе сам. Скільки вам? Сорок? П'ятдесят? Не сумніваюся, ваш життєвий досвід значно ширший за мій. Дайте чесну відповідь: воно того варте?

Уфін повернувся у крісло. Неспішно оглянув свої грубі черевики, досі обліплені піском побережжя, змахнув порошинку з темної тканини штанів і посунув аркуш, що звисав зі стільниці, до центру стола.

– Якби у вас був вибір, моя відповідь звучала б інакше, – промовив цілком миролюбно. – Однак у цій ситуації… Так, Керрейте, воно того варте.