2.2

***

Пробоїна тяглася вздовж правого борту – велика й потворна, за інших обставин вона потопила б корабель за лічені хвилини. Але бриг не просто налетів на скелі. Його викинуло на всипану гострими брилами мілину, і це врятувало життя всім: членам екіпажу, слугам, гордовитому ейрону Наніту Уфіну, його похмурій дружині Нікаелі, їхньому сімнадцятирічному сину Лонсу, що споглядав навколишній світ із невимовною мукою на блідому обличчі, і семирічній дочці Зініелі, яку радувало геть усе навкруг.

Незважаючи на безліч постраждалих різного ступеня тяжкості, саме троє Уфінів спричиняли найбільше шуму.

– Лонсе, дитинко, у тебе на лобику синець! Лікаря! Негайно сюди лікаря! – розносилися узбережжям дзвінкі крики. – Зініело, досить байдикувати, принеси брату чистої води!

Оскільки єдиного лікаря займали два відкриті переломи, роздерта артерія і вибите око, на ейрону він не звертав уваги. Дівчинка теж пропускала слова матері повз вуха – бігала берегом, зовсім не боячись чужих каліцтв, із азартом ганяла чайок, розглядала крабів, захоплено тікала від хвиль.

Карети з пораненими від’їжджали одна за одною. Людей збиралися розмістити у Другій міській лікарні, оскільки вона була ближче до узбережжя, ніж Перша. Уривчасті команди, злагоджені рухи, вражаюча швидкість і жодної метушні – шазілірські служби знали свою справу. Хоч віднедавна «випалювачів» у місті не шанували, однак зараз вони були пацієнтами, а не джерелом близьких проблем. Та й навряд чи прості матроси належали до Жовтої ради. Але вони носили ту саму уніформу, що і пасажири шхуни, тому хтозна?..

– Ло-о-онсе! Допоможіть йому заради всіх богів! – відчайдушний крик луною відбивався від скель.

Нікаела могла кричати скільки завгодно – на це не реагував навіть її власний чоловік. Він стояв, погойдуючись, кривився, побачивши чергові ноші або нещасного, що спирався на чиєсь плече, і ворушив губами, підраховуючи збитки і кількість потерпілих.

***

Карета архіву зупинилася віддалік.

Міка вийшла назовні, оглянула берег. Гучна жінка в примітній помаранчевій сукні одразу ж привернула увагу, але їй допомога, здається, не була потрібна. А от іншим…

Схоже на те, що травмувалися понад вісімдесят відсотків екіпажу.

«Майже всі», – просилися на думку прості визначення.

Пов'язки, шини, стогін… А у родини очільника Жовтої ради ні подряпинки.

Не те щоб Міка мріяла побачити їх зі зламаними шиями, і вона точно не бажала зла дитині, однак така ситуація насторожувала. Зважаючи на те, що на скелі судно явно напоролося невипадково, зароджувалися найнеприємніші питання.

Жодних сумнівів, «випалювачі», трохи отямившись, поспішать звинуватити у всьому чаклунів. Нерозкритий злочин, пошесть, посуха, ураган – відповісти повинні ті, хто відрізняється від інших. Сталося лихо – винуваті прокляті, нічого не вдієш. Це як закон суспільства.

«Прокляті… Такі, як я», – майнула гірка думка.

Міка зіщулилася, згадавши останню третину свого життя. Надприродні здібності стерли її з пам'яті рідної матері, батько вигнав на вулицю, пригрозивши Жовтою радою. Роки безпритульного існування, вічний голод, нескінченні пошуки заробітку, постійні хованки…

Втім, їй часто щастило. Роботодавці траплялися чесні, від служб у справах неповнолітніх оберігали боги, потім добра пекарка, хай земля їй буде пухом, допомогла з документами та «подарувала» ім'я загиблої племінниці. На світ з'явилася Міловіка Дзвінка: працьовита, ввічлива, а згодом незамінна помічниця доглядача міського архіву.

Вона дякувала долі за стерпне ставлення і лише недавно зрозуміла: більшу частину везіння принесли не вищі сили, а «прокляття».

Ментальні здібності – загальна ознака чаклунів. Був і власне дар – наприклад, цілительство чи ясновидіння, однак кожен «не такий» міг навіяти настрій, підштовхнути до потрібного рішення, створити підроблені думки, а у разі особливої ​​сили – віддати прямий наказ. Інша річ, не кожен чаклун знав, що в нього є ця сила.

Міка досі часом сумнівалася.

«Усі кажуть – прокляті. Бояться, ненавидять, мріють відправити на вогнище! Але ми називаємо себе обдарованими. Так простіше. І легше», – безмовно вигукнула вона.

Не можна змінити свою суть. Народилася чаклункою – живи з цим! Є дар – борись! Нема сенсу скаржитися, що світ жорстокий, – зроби його кращим!

На жаль, гасла не могли вимити гіркоту з душі.

І, якщо чесно, анітрохи не підбадьорювали.