11

Небеса не оцінили грубе благання. За пів години їзди по загалом непоганій дорозі колесо наскочило на вимитий камінь і відпало, причому не просто впало на узбіччя, а покотилося схилом і закінчило свій шлях у глибокому яру на краю поля з озимими злаками.

І знову перед Рейном виникла проблема: повірити в близькість села і спробувати щастя верхи чи дістати колесо і скористатися сумнівним твердженням «таке кожен чоловік повинен уміти».

Обидва варіанти не давали особливих надій. Рейн і в кращі часи не був хорошим вершником, а без сідла і з вантажем на руках… Ні, це з області фантазій і годилося лиш на крайній випадок.

Рейн підійшов до краю яру, стежачи за тим, щоб не посковзнутися на припорошеній снігом траві. Сніжинки танули під підошвами, і на глинистих цятках поля було важко утримати рівновагу – принаймні тому, хто ще вчора вважав похід у кущі неабияким подвигом.

Осінні черевики підвели – промокли майже одразу. Накотило відчуття дикого голоду на межі непритомності, хоча вранці Рейн поїв через силу. Морозу не було, зате піднявся вітер. Він шумів у кронах і збивав сухі гілки.

Одна гілляка прилетіла Рейну прямо в спину. Від несподіванки він похитнувся, зробив зайвий крок і посунувся вниз разом зі шматком землі, підмитим дощами до стану «козирка».

«Я наче свиня», – майнула перша думка після того, як вдалося перевести дух. Наступне спостереження: руки й ноги цілі, шия не звернута, колесо тьмяно поблискує поруч.

Рейн рушив нагору, впевнений: це просто, а як не вдасться, можна використати левітацію. Та після двох падінь і вивихнутого мізинця стало ясно: завдання значно важче, ніж здавалося спочатку. А за дві години – що є всі шанси залишитися тут навіки.

Через завали Рейн не зміг просунутися вздовж яру і знайти зручніше місце, щоб вилізти. Глина обсипалася під пальцями, тонкі деревця на крутих схилах обламувались або витягувалися з коренем, перспективне (на перший погляд) сухе дерево тріснуло і мало не проткнуло Рейна наскрізь. Навіть проклято-обдаровані здібності дивували як ніколи в житті і несли куди завгодно, крім правильного напрямку. Для роботи дару потрібно зосередитись, а думки скакали одна перед іншою, в голові була абсолютна ментальна каша.

Смеркало. Надвечір на землю впав мороз. І ні душі поблизу! А Рейн ще не вірив, що ця територія – згубне місце…

Коли в просвіт між сніговими хмарами заглянув місяць, Рейн почув віддалені голоси і закричав у відповідь, сподіваючись на диво.

Голоси стихли. Якщо вони взагалі були… Часом вітер шумів зовсім зловісно, в його витті навіть вловлювалася музика.

Нагорі щось зашаруділо. Рейн якраз випробовував щастя зі зламаним деревом і не відразу підняв голову, а коли глянув туди, все вже затихло.

«Привиділося», – вирішив він, поглинений роботою. З'явилася невелика можливість вибратися з протилежного від екіпажа боку яру. Чим це допоможе, Рейн не знав, але й виснажувати себе марним борсанням у бруді більше не міг.

Трохи зусиль – і знову провал. Рейн запідозрив, що проблема не в схилі та воді, а в ньому самому.

«Левітація. Я повинен», – і майже вийшло!

На відміну від попередніх метань, це був швидкий і рівний політ. Щоправда, навскіс. Фізіономією у схил із усього розмаху.

На деякий час це відбило потяг до експериментів. Витягаючи глину з носа та зубів, не надто геройствуватимеш.

– Гей, дурню! Кинути мене надумав? Я тобі це пригадаю! – долинуло зверху.

На Рейна впала сукня, прив'язана до іншої сукні, а та до третьої… Усього було задіяно понад десять дорогих одежин.

– Хапайся, ледащо. Сам ні на що не здатний.

Він вчепився у скручений поділ, щоб бути витягнутим конем. В останній момент схопив колесо, але біля самого краю вузол почав розв'язуватись і довелося тримати його обома руками. Колесо скористалося моментом, щоб вислизнути і з тріском полетіти на дно.

– А я чекаю на нього, чекаю… Тебе тільки за смертю посилати, бовдуряко! – накинулася на Рейна Блекка Чарра, що явно передумала помирати. – Мені холодно! У мене все болить! Я не можу так більше! Може, в тому смітнику, де ти живеш, жінка – нижча істота, але в пристойному товаристві чоловік повинен… – Пані Чарра осіклась і мовчала аж пів секунди. – О… – вимовила зовсім іншим тоном. – Тобі пасує щетина. З нею ти не схожий на жовтороте гороб’я.

Рейн вибрався на кам'янисту поверхню, ледь присипану тонким шаром торішнього листя, і знесилено витягнувся на землі.

– Гей! Тут я вмираю, дурню! Ти маєш дбати про мене!

Він засміявся, хоча це завдавало болю в ребрах.

– Головою вдарився, нещасний? Я не для того тебе рятувала, щоб ти відлежував боки! Мені дуже погано! Ми вже на проклятих землях, га? Негайно забери мене звідси, зраднику! Я почуваюся руїною!

– Жива… – прошепотів Рейн. – І справді жива…

– Я зараз упаду, – пригрозила Блекка. – Мене всю ломить. Я ніби цілу ніч перекид… Ах! – Схоже, її вразила нова ідея. – Це ти винний! Я знала, тобі довіряти не можна! Як ти посмів забрати мою дорожню подушку? Без неї у мене нутрощі перемішалися! Ну? Ти збираєшся щось робити?