9

Ранок наступного дня видався непоганим у плані здоров'я. Він міг бути й кращим, але пані Чарра перейнялася питаннями гігієни і протерла все, чого торкався Рейн, своїми парфумами.

Рейн дякував богам за закладений ніс, але й із обмеженим нюхом сморід відчувався добре. Це завадило поснідати, а розмови Блекки про проклятих і обдарованих не дозволили поринути в думки і відмовитися від дійсності.

Рейн був надто здоровий, щоб слухати, і надто слабкий, щоб утекти на край світу.

До обіду атмосфера трохи розвіялася і стало легше. Навіть поїсти вдалося, що Рейн почав вважати схожим на подвиг.

Кролятина (з одного боку пригоріла, з іншого – з льодом), коржики (з одного краю сухі, з іншого – розмочені до стану каші) та чай (зразково задимлений, зі слідами попелу на поверхні). Було ясно: Блекка вперше бачить їжу не в їдальні. Рейн щиро подякував їй за старання.

Декілька зупинок, переважно для коней, подорож не урізноманітнили.

Увечері кучер повідомив, що хоче якнайшвидше розпрощатися із зараженими пасажирами, а тому не збирається витрачати жодної зайвої хвилини і планує завершити шлях на день раніше, ніж за нормального розкладу.

Рейна це влаштовувало. Пані Чарру, схоже, теж, тому що заперечень з її боку не було.

Вона принишкла, замкнулася в собі, ледь торкнулася вечірньої порції їжі, хоча ще вдень пожирала все підряд як голодна дикунка.

Рейн не ліз із розпитуваннями. У жінок постійно скаче настрій і змінюється самопочуття. Він однаково нічим не міг допомогти.

Вночі було холодно, і хоча термометр запевняв, що сьогодні тепліше, ніж учора й позавчора, Рейн лише зараз повною мірою усвідомив, що холоднеча здатна пробрати до кісток. Він запропонував Блеці сісти ближче одне до одного, але вона висміяла його і сказала, що почувається цілком комфортно.

«А вночі знову полізеш гріти руки та ноги у мене на грудях?» – мовчки хмикнув Рейн і не наполягав.

Блекка Чарра не з тих, хто швидше замерзне, ніж завдасть сусідові клопоту. Як тільки їй стане зле, про це дізнаються всі в межах досяжності її пронизливого голосу.

На ранок Рейн стукав зубами і не знаходив собі місця, хоча його радував той факт, що ібіська зараза відступала швидко. Спасибі спадку проклятих предків, їхня витривала кров була цінніша за сумнівні здібності. Трохи засмучувало усвідомлення того, що за кілька років стабільного життя Рейн відвик від негараздів, проте це питання не належало до термінових.

Блекка поводилася напрочуд тихо, навіть мляво, і знову залишила їжу цілою. Ніхто не почув від неї жодного поганого слова, навіть кучер, що попросив ще одну монету «за вірність».

Рейн насторожився, і недарма. В обід стало ясно: пані Чарра захворіла. Статистика стверджує: чим коротший період зараження, тим важче проходитиме хвороба. Блекка побила всі відомі Рейну рекорди.

– Ти не вагітна, – сказав він роздратовано. – Навіщо прикидатися? Якби я знав, що ти в зоні ризику…

Рейн осікся. По-перше, ні про що таке Лейк не говорив, а покладатися на слова селян у переказі Блекки точно не варто. По-друге, «якби» не мало значення. Нічого не змінилося б. Рейн не залишив би повіз посеред лісу. Зараз – можливо, тоді – нізащо.

«Я думав, що моє життя – тягар, але коли припекло, вважав його не менш цінним, ніж життя Блекки Чарри. Я лицемір», – проте довго займатися самокопанням Рейн не міг, бо стан супутниці погіршувався на очах.

Вона витягла з-під сукні невелику подушку і шпурнула в куток.

– Я не прикидаюсь. У мене була дитина. Я не хотіла її втратити, але богам начхати на мої бажання. Я заплатила лікарю і покоївці й вирішила жити так, ніби того проклятого дня не було… Завдяки цьому я дізналася багато нового про свою сім'ю та майбутнє, яке вони мені приготували. Я їх зганьбила. Мені прощали все, поки це могло привести до шлюбу з губернатором, а тепер я – зіпсований товар. Ти єдиний, хто помітив живіт і почав ставитися до мене краще, йолопе. Ти такий самий ненормальний, як я. І я стомилася. Хочу спати, – виголосила Блекка найдовшу промову за весь день і заплющила очі.

Вона палала. Температура її тіла піднялася так різко, що Рейн не встиг обдумати алгоритм дій. Одної миті Блекка ще бурчала і мляво відштовхувала його руку від свого чола, а іншої – лежала в нестямі, вкрита холодним потом.

Кучер аж зрадів звістці про ще одного хворого.

– Як знав, що не треба було з вами зв'язуватися, – вигукнув він, не скуплячись на матюки, і поїхав геть.

Добре, що сяк-так переробив упряж під одного коня і вказав напрямок.

– Ти хлопець непростий, – кинув на прощання. – Вперше бачу такого живучого. Сам знаєш, що видужаєш як не сьогодні, то завтра. А жінка, вважай, покійниця, тут нічого не вдієш. Братова невістка так згоріла за кілька днів, ніби й не було її в хаті. Не ображайся, добре? Мені гроші дуже потрібні, але не настільки, щоби ризикувати сім'єю. Немає в них більше нікого.

– Відразу подумати про сім’ю не міг?

– Відмовки в мене були, хлопче. Для себе, розумієш? Один хворий не означає ібіську заразу, а двоє… Тепер нема чого придумати для заспокоєння. І без того доведеться тиждень просидіти на хуторі, щоб не принести цю гидоту додому. Не злися. Ех, і готуйся до найгіршого… Навіть якби та краля мала шанс вижити, на проклятій землі вона згасне швидко. Завтра надвечір ви будете там. Пробач, хлопче, не зі зла йду. Поки міг – допомагав, а далі від мене нічого не залежить.