8

Всупереч очікуванням, Рейн не провалився в забуття. Його трясло від холоду, але він чув кожне слово.

Пані Чарра обурювалася, що коней привели не породистих, невідомий мужик клявся, що втопить її в болоті, якщо вона не закриє рота… У коротких паузах брязкотіла збруя, і Рейн вирішив не втручатися.

Зважаючи на все, загалом сторони задоволені вирішенням конфлікту. В обмін на їжу та двох шкап селяни отримали трьох породистих коней, за яких можна взяти понад десять робочих сільських. Усе законно. Місцевим нема чого шкодити. А сварливою жінкою нікого не здивуєш.

Перепалка не вщухала доти, доки екіпаж не рушив, та й то тільки тому, що пані Чарра залізла всередину.

– Той дурень виведе нас на дорогу, – повідомила вона гордо. – Але не на тракт, там шастають татові сторожові пси. Ніякої тітки Маруанет, я вже казала. Їдемо прямо до Смольні.

– Куди?

– У прокляте село, дурню! Воно називається Смольня. І вгадай, що про нього говорять?

– Що? – неохоче підтримав розмову Рейн.

– Там жила Скупа Наречена! – оголосила Блекка. – Та сама наречена, що прогнала з весілля погорільця, а він узяв, та й зачарував міст, яким везли її посаг. Ну? Можна сказати, твою справу розкрито.

– Лісові дороги важкопрохідні, – зітхнув Рейн, бачачи, що просто поринути у темінь і пропустити черговий шалений день не вийде. – Їх немає на карті. Я можу орієнтуватися щодо напрямку, але якщо шлях перегородить бурелом, то доведеться повернути назад.

– Саме так! І тому я найняла дурня, готового провести нас добрими дорогами. За одну золоту монету. Він так радів, наївний бовдур!

– А чого б це йому не радіти, якщо попереду чекає засідка, щоб обчистити нас до нитки і облаштувати все так, нібито винні розбійники?

– Ой, ось не треба паніки! Ніхто при здоровому глузді не полізе до ібіської зарази заради якихось монет.

– Якщо цих монет вистачить і дітям, і онукам, будь-хто ризикне.

– Ти не серйозно! – голос Блекки був сповнений страху.

– Чому? Серйозно. Світ огидний, пані. Але, маю визнати, ці селяни різати нас не будуть, а надалі поводься обережніше і не демонструй багатство першим-ліпшим людям.

Вона надулася, відвернулася, почала щось жувати.

Рейн не заважав. Він не відчував голоду, холод ігнорував… Хоча було б непогано попросити ще одну ковдру. Блекка натягнула на себе кілька штук, могла б і поділитися.

– Чого дивишся? – озлобилася супутниця. – Не наважуєшся запитати про тітку Маруанет? Дивуєшся, що раніше мені дозволяли все, а тепер я вигнанниця? Відкрию маленький секрет, але тсс… Він годиться лише для вищого товариства. Розумієш, поки я мала шанс стати пані Керрейт, батьки пробачали мені все. Навіть коли зрозуміли, що він не буде моїм, батько сподівався на диво. А тепер усе. Ріан одружений, я – ганьба сім'ї. Я можу розказувати будь-що, та він ніколи не визнає мою дитину своєю.

– Чому? Ненавиджу його, але він чесна людина.

– Та тому що це не його дитина! – вибухнула Блекка. – Навіть якщо все місто повірить у наш зв'язок, ми з Ріаном знаємо правду. Він не здасться. Я програла. Таким, як я, нікуди не дітись від тітки Маруанет. Вона прилаштовує зайвих діточок зі шляхетних сімейств. Усе тихо, пристойно, анонімно… Проведеш літо в селі, і знову готова до перегонів достойних наречених. Яке лицемірство! Я не така, як вони. Мені потрібен Ріан, а не інші. Ріану я не потрібна ні з дитиною, ні без. То навіщо мені тітка Маруанет?

– Навіщо? – тупо повторив Рейн.

– Отож-бо! Я не гратиму в ці ігри, і Ріан зрозуміє, що я здатна відповідати за свої вчинки. Хіба не логічно? Я не в змозі добитися його кохання, але можу заслужити повагу. Мені вистачить і цього.

– Дитина як інструмент? – пробурмотів Рейн. – Не оригінально.

– Та що ти розумієш! Зрадник! Це буде найулюбленіша дитина у світі!

– Але не в нашому суспільстві.

– Чоловіки, ха! Я не обдурена покоївка! Я маю статки для гідного життя.

– Це добре.

– Та явно краще, ніж чоловік-ширма, – гірко зауважила Блекка і відвернулася до вікна, сховала обличчя за фіранкою. – Спи. Ти ж учора спав цілий день. Спи, ну, ти мене дратуєш.

Рейн не заснув. Як на зло, сну не було й близько. І бажання викинути пані Чарру з екіпажа теж затихло… Вона не належала до приємних явищ, але Рейн її розумів і бачив пояснення кожному її вибрику.

Блеккою рухав страх. Звичний їй світ руйнувався, пані Чарру з усіх боків штовхали до краю п'єдесталу. Вона не чіплялася за своє хитке становище в суспільстві, розгойдувала затишну реальність все сильніше, проте відмовлялася визнавати зміни і мучила себе і оточення у пошуках поживи для непомірного его.

Блеці давно вже ніщо не сходить з рук. Грубість – єдиний символ влади, що у неї лишився. Нехай насолоджується, доки доросле життя не відібрало і його.