7

Ранок. Він таки настав. Рейн не відразу повірив у його реальність, але на перший погляд все виглядало краще, ніж учора.

Самопочуття не те щоб поліпшилося, проте в голові прояснилось, а це найголовніше. Тельбухи з екіпажа прибрали, що допомогло стримати блювоту до найближчих кущів. Про те, що коза – не галюцинація, свідчили лише екскременти. Пані Чарра вирішила її подоїти – і більше не бачила.

– То були собаки, шкура та село, – без передмов оголосила Блекка, не чекаючи, поки Рейн повернеться з кущів.

– Ти ж сама бачила, як роздерли козла, – не зрозумів він.

– Значить, не бачила, – пролунало без каяття. – Ти вночі белькотів щось про те, що я – зло, але вагітне зло рятувати треба. Так от, я не вагітна. Зрозумів? Я чесна дівчина.

– П'ятий місяць?

Повисла важка пауза.

– Не знаю, – нарешті зізналася Блекка. – Мені байдуже. Це так помітно?

Рейн знизав плечима і похитнувся від цього простого руху.

– Помітно, – відповів чесно. – Тебе тому вислали?

Вона зі злості жбурнула в нього велику флягу з водою. Не докинула, звісно, довелося піднімати, а це не додало здоров'я.

– Руки помий, вода у нас є, – уривчасто наказала Блекка. – Поки ти спав, я продала коня. Мені дали їжу, ковдри та напрямок. О так, і обіцяли зловити інших коней, щоб ми забралися звідси якнайдалі.

– І все? – уколов Рейн, намагаючись напитися. – Для більшого комфорту мідяків не вистачило?

– Тут Діно Шрут побував, попередив про нас, – мирно відповіла Блекка. – Пропонував пристрелити і спалити, але місцеві в курсі, що за напад на держслужбовців гарантована шибениця, тому нас просто проганяють. І Діно прогнали. Спочатку побили за те, що він знав про заразу і все ж таки приперся в селище, потім вигнали. Ну чи не дурні?

– Діно не був контактним, – задля справедливості зауважив Рейн.

– Вони цього не знали! – Від голосу пані Чарри з дерев повтікали ворони. – Вони самі напрошуються на хворобу, але звинувачують нас! І ти такий! Ви всі такі! Ти! Відпочивай, ледащо, сьогодні вночі чергуватимеш сам, бо мені страшно!

– Гаразд.

– Стривай. – Блекка повернулася до стерпного тону. – Розпали багаття, мені справді дуже холодно. Я знайшла сірники.

Рейн зробив крок до купи листя і гілочок, що в розумінні пані Чарри, очевидно, означали матеріал для вогнища. Спіткнувся, упав… І добре. Хоч не довелося нахилятись.

– Ти зовсім ніякий? – жалібно запитала Блекка, не поспішаючи підходити.

– Бувало й гірше, – досить грубо відрізав Рейн.

Вона зненацька розплакалася. Не як уночі, без істерики та криків, і навіть не напоказ. Це відчувалося. І, незважаючи на стовідсоткову упередженість, Рейн мимоволі відчув повагу до цієї безпринципної, ні до чого не придатної егоїстки, що не опустила руки у скрутній ситуації, а чіплялася за життя як уміла.

Він сам був такий. Нічого приховувати, Рейн ішов до мети без огляду на супутні збитки. Закони, традиції, мораль? Ні, не чули. І хто сказав, що помста Рейна Морна важливіша за одержимість Блекки Чарри? Його вели ненависть і закони виживання, її – нерозділене кохання та погане виховання. Якщо богам заманеться порівняти їхні долі, Рейн буде поза конкуренцією. Яке він має право судити дівчину, чий головний злочин – кепський характер?

– Іди всередину, я розпалю вогонь. – Рейн закашлявся, і прозвучало це аж ніяк не підбадьорливо. – Де їжа? Можу розігріти.

– Ти ж хитаєшся, бовдуре! І я тобі «пані Чарра»! – вигукнула Блекка і втекла за екіпаж, щоб ридати на самоті.

Повернулася вона, коли полум'я жадібно пожирало суху хвою і неохоче лизало гілки.

– Знаєш, що мені ці сказали? – махнула кудись удалечінь, на ледве помітну рукотворну огорожу з повалених дерев. – Що вагітні не хворіють, а тільки розносять заразу. Це виходить, мені йому дякувати треба? – Блекка торкнулася живота. – За порятунок? А я не хочу! – Після сліз її обличчя було червоне, легкий ранковий мороз додав йому фарб. – Мене й так усе влаштовувало. Ну!

Рейн сидів на землі, грів руки, не розумів, чого від нього хочуть, і не уявляв, як підвестися на ноги. Яка їжа, тут би хоч води ковтнути і доповзти до екіпажа… За короткий період активності розплата прийшла негайно.

– Чому ти не питаєш? – наполягала Блекка.

– Навіщо? Все ж ясно. Тебе надурили, коней нам не повернуть.

– Хто батько!

– Це не моя справа.

– Так! Це не твоя справа! – агресивно вигукнула Блекка. – Не твоя! Гей! Не падай, будь ласка, – миттю змінила тон. – Якщо прийдуть вовки, то я залишу тебе тут.

Реальна небезпека. Неймовірним зусиллям волі Рейн підвівся на карачки і відсахнувся від несподіванки, коли пані Чарра погладила його плече зі словами:

– Напевно, тобі треба якось допомогти?

– Насамперед не заважати.

Вона відштовхнула його, ледь не перекинувши в багаття. Рейн дивом утримався на ногах і навіть випростався на чистому ентузіазмі.