6

Море штормило, хвилі жбурляли корабель як тріску, виття вітру було чути навіть у трюмі, куди за останні тижні жодного разу не проникало сонячне світло.

Рейна нудило, але не від хитавиці. По ньому повзали нестерпно важкі щури, і від дотиків їхніх крижаних лап до оголених грудей тіло пересмикувалося в огиді.

Вони відчували, що Рейн ослаб. Раніше він полював на них, висмоктував тепле солоне життя із їхніх вен, щоб протриматися ще один день. А тепер вони стали головними… Розжиріли!

Работорговців давно не чути. Значить, у щурів багато корму.

Вже протухлого корму.

А Рейн теплий. Якщо їсти його з розумом, він довго не зіпсується.

Живучий… Це у Морнів у крові.

Холодний хвіст ковзнув по животу і завмер. Пацюк втратив пильність?

Рейн чекав. Не можна його злякати! Вони розумні. Другий не підбереться так близько. Не сьогодні.

А завтра може й не настати.

Лапа натиснула на груди, вибила з легенів повітря. Важка, зараза! Хоч би втримати…

Рейн схопив пацюка обома руками. Крутнув його шию, і щось хруснуло, але тремтячі пальці не впоралися із завданням, це було ясно за вереском.

Не гаючи часу, Рейн вп'явся зубами мерзоті в горлянку.

Вереск не припинився. Ба більше, пацюк колінами вибив з Рейна весь дух і схопив за волосся, стукнув головою об борт раз, другий, третій…

Рейн розтиснув щелепи, щоб вдихнути (чомусь носом це зробити не вдавалося) і помітив блиск місяця на лезі ножа.

– Псих! Псих! Псих! – кричала Блекка з темряви, сліпо розмахуючи перед собою зброєю. – Збоченець! Я до нього як до людини, а він!.. Брудна звірюка!

Ліс шумів. Рейн не бачив його, але припустив, що вітер вирує в ялинках. Десь далеко вили вовки, ближче – собаки. Поруч дихала досить велика тварина, смерділо свіжими нутрощами і скакала пані Чарра. Наблизитися вона не наважувалась, але й знижувати гучність претензій явно не збиралася.

– Я вже прокинувся, – сказав Рейн, починаючи розуміти, що попутниця божеволіє не просто так. Вийшло краще, ніж він очікував. Принаймні розбірливіше. – Якщо я чимось образив вас, коли марив, прошу мені вибачити.

– Та я!.. Та ти!.. Та вони!.. Що зі мною тепер буде?!

Блекка розплакалася по-справжньому, і від її щирого розпачу Рейну стало ніяково.

– Що я зробив, пані Чарро? – Він тільки помітив, що напівлежить без пальта і з розстебнутою сорочкою, а в роті відчувається солоний присмак крові. Водночас Рейн не почувався здатним навіть пальцем поворухнути. Хоча якщо треба… Ні. Все одно ні. – З вами все гаразд?

– Як я вийду в люди? Це ганьба! Мене засміють!

– Пані! – Рейн насилу відсунувся в куток і прикрився сорочкою, вважаючи ґудзики марнуванням енергії. – Ближче до справи. – Ну не міг же він коїти неподобства, якщо навіть рухи очей вимотували! – Чому я у такому вигляді?

– Ти гарячий! Від тебе аж віє жаром!

– Повірте, роздягнути хвору людину на морозі – не найкращий спосіб лікування, – м'яко зауважив Рейн. – Не робіть так більше, будь ласка. – Одне те, що Блекка виявила співчуття, було рівноцінно диву і перекреслювало всі докори. – Але дякую за турботу.

– Мені було холодно, – схлипнула пані Чарра, повертаючи реальність у норму. – Я хотіла погрітися… Ти все одно гарячий! Чому це тепло має пропадати даремно? Я мала право використовувати його для виживання! А ти!..

– А я?..

– Ти мене покусав! Руку! Шрам залишиться! Як я вийду до знайомих?!

Рейн зумів повернути ґудзики на місце. Його починало трясти, і хотілося зберегти залишки втраченого тепла. Непогано б і пальто повернути… Але десять до одного, що Блекка натягла його поверх свого жіночого одягу. Не можна змушувати вагітну жінку мерзнути, навіть якщо ця жінка – пані Чарра.

Про всяк випадок Рейн пошарив рукою по сидінню. Пальці натрапили на шерсть. Не ту, що в тканині, – на справжню довгу шерсть, до якої додавалася вонюча тварина.

– Що це?

Воно подало голос, але Рейн через шум у вухах не зміг його впізнати.

– Коза. – Блекка все ще шморгала носом, хай і менш активно, ніж спочатку. – Рука болить… Я тепер точно заразилася… Ми помремо разом!

– Звідки вона тут взялася? – наполягав Рейн.

– Прибилася. Її чоловіка й дітей зжерли вовки, а її не встигли, бо погналися за нашими кіньми. Вона також тепла. І м'яса багато.

Коні. Так, і це було дивно. Ні пирхання, ні шурхоту зовні. Порожнеча.

– Що з кіньми?

Не випряглися ж вони самостійно?

Після втечі Діно Шрута Блекка вирішила рятуватися власними силами. В упряжі вона не розбиралася, тому перерізала її у коня з першої пари і намірилася скакати без сідла та вуздечки. Кінь мав більший інтелект, ніж наїзниця, і втік.

Пані Чарра спробувала виконати той самий трюк із другим конем. Майже вийшло. Мотузку Блекка зробила зі своєї шалі і загнуздала скакуна як підказувала фантазія, проте верхи сісти не встигла.