4

– А він такий: «Я цього не потерплю». А я така: «І що ти мені зробиш, Ріане? Ха-ха-ха! Завжди до твоїх послуг», – невтомно базікала Блекка, розчісуючи довге золотисте волосся, яким Рейн охоче придушив би її заради тиші. – А він: «Я попередив», а я: «Мені начхати, пане губернатор, ти все одно будеш моїм». І знаєш, що він зробив? – Блискучий гребінець звинувачувально вказав на Рейна. – Він поскаржився моєму батькові. Пригрозив, що закриє нашу фабрику, якщо я не відступлюсь. І мене вигнали до тітки Маруанет.

«Благаю, притихни… Хочу здохнути…» – несподівано для самого себе Рейн прокинувся із жаром та сильним головним болем, а тому терпіти сусідство Блекки було особливо важко.

Вона якимось дивом встигла переодягнутися, деякий час співала, потім лаяла зустрічні екіпажі, красномовно скаржилася то на холод, то на задуху, випробувала кілька видів парфумів і занудьгувала настільки, щоб перейти до розбірливого монологу.

– Батько дав мені охорону. Дванадцять ледарів скачуть за нами, а який у цьому сенс? Та кожне дурбецало знає, у наш час небезпечні не розбійники, а прокляті! Я одразу сказала, що без нормальної охорони з місця не зрушу. Мені потрібен свій проклятий! А ці ваші вперлися, права почали качати… «Я не звір, людей на тортури не пошлю», – це ваш головний висловився, той, що заміж мене кликав, та дуля йому, а не я. А батько йому: «Ну і я не настільки дурний, щоб обдарованих ваших на нашій фабриці працевлаштовувати». Загалом, дві розумні людини завжди домовляться. Мені тебе виділили. Я чула, ти не найгірший варіант. Гей, чуєш?! Я до тебе звертаюсь! Ти гарний варіант?

Рейн не був зразковим громадянином із твердими моральними принципами й охоче викинув би Блекку з екіпажа на ходу, але нестерпна слабкість охопила все тіло, у м'язах стріляли тонкі голки болю, кістки ломило, перед очима все пливло… Ще й свідомість підвела: вислизала раз у раз, штовхала у важку дрімоту, часом не бачила межі між сном та дійсністю.

Рейну давно не було так погано. Застуди він витримував на ногах, навіть на озноб не звертав уваги, і точно не почувався руїною через нежить.

«Та годі, нема чого думати про маячню Лейка. Я ж дихаю нормально. Це просто харчове отруєння. Он і в животі крутить… З ким не бувало?» – майнула обнадійлива думка за мить до того, як прийшло усвідомлення: скрипить не сидіння, не колеса і не пудрениця пані Чарри. Хрипкий свист виривався із грудей Рейна і лякав більше, ніж усе інше разом узяте.

– Ти не німий, я питала, – на диво розважливо зауважила супутниця і підвелася, у щось вдивляючись. – Справді спиш? Ну і нахабство! Я з тобою розмовляю, між іншим! Невихована тварина!

Вона підняла руку як для ляпаса, але удару не було. Певне, пані Чарра не безнадійна, оскільки таки засвоїла елементарне правило: ні проклятих, ні обдарованих краще не чіпати. Більшість із них натреновані часом і на образи не реагують, але за фізичного контакту ризик зриву зростає.

«А я проклятий чи обдарований? Офіційно – обдарований, тому що працюю на благо суспільства, але в моєму минулому стільки злочинів, скількома похвалиться не кожен проклятий», – спало на думку Рейну.

– Ти хоч живий? – у голосі Блекки була тільки гидливість і ні краплі турботи. – Вигляд у тебе… Фу. Так і знала, що мені якусь гниляку підсунули. Гей, йолопе, повертай, я хочу додому! – адресувалося, очевидно, кучеру. – Тут хворий! У нього напевно та болячка, що прийшла з Ібіса. Не хочу вмерти молодою!

Рівний хід екіпажа не змінився, і Блекка почала бити в передню стінку, вимагаючи уваги до своєї персони.

«Ну от не треба… Ібіська хвороба не валить людину з ніг за лічені години, а починається зі слабких симптомів. Втрата апетиту, сонливість, порушення координації, запаморочення, шум у вухах, світлобоязнь, проблеми з травленням… Я не відчував нічого такого», – шкода, що у Рейна не вистачало сил вимовити це вголос.

«Ти мав увесь список лікаря Лейка і навіть більше, але списував усе на свої душевні травми та ліки. Змирися, дурню. Ти заразився, ти хворий і безпорадний, у такому стані ти проведеш у найкращому разі п'ять днів, і тобі не позбутися Блекки, хіба що вона сама залишить екіпаж зі страху. Ну чи переконає кучера повернутися до Шазіліра. Цікаво, ми вже виїхали за межу міста?» – без поблажливості розставив усе на свої місця внутрішній голос.

– Давайте справді назад, – прошепотів Рейн одними губами. – В інфекційне відділення.

– Що?! – заверещала пані Чарра. – Бач який швидкий! Навіть не думай! Цей гидкий лікар запхне мене на карантин разом із безрідними злиднями! А ти, – адресувалося кучерові, що за стукотом коліс навряд чи розрізняв хоч слово, – жени вперед. Ночувати я хочу в готелі «Королівська длань», а не в якомусь придорожньому смітнику з м'ятими простирадлами.

– Ні, – наполягав Рейн. – Я не маю розносити заразу.

Блекка зміряла його принизливим поглядом.

– Ти й не будеш. Тебе ніхто до мене не запрошує. Сидітимеш тут.

– Ви – контактна особа, пані, – злість допомагала говорити голосніше. – Тепер ви також можете розповсюджувати хворобу.

– Оце навряд чи, – недобре посміхнулася Блекка, дивлячись у вікно. – Розкомандувався мені тут. Я, звичайно, можу стиснути зуби і показати Ріану, наскільки для мене важливий Шазілір і люди, що його населяють, але поки ми обмінювалися думками, тупиця з віжками звернув не на ту дорогу.