3

Магістрат не заощаджував на собі. Повіз був не тільки добротним, а й представницьким до неможливості, засліплював простий народ блиском лаку і металу, викликав трепет перед владою, гордо носив герб на обох дверях і вражав уяву внутрішнім комфортом.

Четверо коней ківірської породи були скоріше розкішшю, ніж необхідністю. Рейн звик обходитися одним скакуном, але конкретно ця розкіш не викликала заперечень.

Кучера магістрат виділив зі старих служак. З приземкуватим небагатослівним Діно Шрутом Рейн ніколи не вітався, хоча знав про його існування. У магістраті всі одне в одного на очах, обличчя змінюються рідко. Навіть губернатор пам'ятає імена прислуги.

Рейн вважав себе поза умовностями і не дбав про те, щоб заробити репутацію доброзичливого типа, але інформація просочувалася в голову сама собою.

– Ми когось чекаємо, Шруте? – відсторонено спитав він, бачачи, що ранок у самому розпалі, та й погода видалася непогана (холод, але ні снігу, ні криги), а кучер і не ворушиться.

– Діно, пане Рейн. Кличте мене Діно, – пробасив той, чухаючи широке чоло під хутряною шапкою, що за кольором не відрізнялася ні від його напівсивої бороди, ні від потертого кожуха з овечої шкіри. – Як це, кого чекаємо? Вашого партнера. – Кучер перевірив, чи всі ґудзики застебнуті, і підтягнув халяви громіздких чобіт. – Сходити поквапити їх?

Червона від морозу фізіономія Діно явно не прагнула цього завдання.

– Кого? – перепитав Рейн, сподіваючись, що це просто помилка.

– Звідки я знаю? – Кучер зосередився на товстих в'язаних рукавицях. – Мені дали маршрут і сказали доставити двох осіб у пункт призначення. Попереджали, що може бути й більше, але не менше.

– Більше?!

Діно з невдоволеною гримасою зняв рукавиці і поколупався нігтем у зубах.

– Та ви не хвилюйтеся, пане Рейн, місця усім вистачить.

Погане передчуття не підвело. Рейн із принципу не захотів квапити «колегу», а тому чекав не менше пів години і навіть встиг задрімати. Останнім часом він багато спав, іноді й під час ходьби поринав у дрімоту… Лейк, панікер, не раз питав про це. Шазіліром ходить ібіська зараза, нікого не жаліє. Наче Рейн міг захворіти! Його колись віспа не взяла, а лікар лякав якимось різновидом застуди.

Гучно і несподівано відчинилися двері. Порив вітру скуйовдив волосся Рейна, мазнув відкриту шию, легко подолав сумнівний захист старого пальта, вщипнув за коліна і прогнав сон.

Тобто ні, не прогнав.

Рейн невдоволено скривився. Часом йому снилися жінки, і ці сновидіння були здебільшого приємними, а не дратівливими. Не хотілося, щоб вони перетворилися на кошмари. Там вистачало інших персонажів. Нема чого замахуватися на єдину відраду!

– Іди геть, – буркнув Рейн. – Ти мені точно не потрібна.

Блекка Чарра, що посміла зазирнути в сновидіння середньої паршивості і споганити його самим фактом своєї присутності, широко розплющила небесно-блакитні очі, зморщила тонкий носик, округлила пухкий рот і притиснула до високих грудей доглянуті руки в мереживних (ідеально для другого місяця зими) рукавичках.

– Заткнися, хамло, – сказала ніжним мелодійним голосом. – Тут я головна. Робитимеш, що скажу, і рота відкриватимеш, коли я дозволю, а свою думку можеш засунути собі в дупу, бо там її місце.

Трясця… Точно кошмар. А далі що? Як завжди, кров, кишки й гори трупів, чи підсвідомість побалує чимось особливим?

«Не хочу знати», – вирішив Рейн і міцніше заплющив очі, прикидаючись, що все добре. Іноді це спрацьовувало.

Повіз хитнувся, його заполонила хмара солодких парфумів. Скрипнули кільця фіранок, грюкнули двері… Сон лякав реалістичністю. Такі ніколи не закінчувалися нормально.

– Вперед, дурило! – крикнула Блекка. – Одні довбні навколо. Щоб ви всі провалилися разом із цим брехливим містом!

«Вступ закінчено, зараз буде переломний момент», – зрозумів Рейн і постарався не сприймати чудасії мозку занадто серйозно. Немає нічого, з чим не можна впоратися. Видіння не вбивають, принаймні насправді. І, поклавши руку на серце, Блекка Чарра – порожнє місце порівняно із, наприклад, Ібісом.

Мірне колихання екіпажа захитувало, відправляло у глибший сон. Рейн не помітив, коли сновидіння кардинально змінилося. Лив дощ, виблискували блискавки, в далекій темряві кричала дівчина…

«Дарма я не погодився на Блекку», – зітхнув Рейн і в тисячний раз поринув у минуле, щоб промучитися кілька годин поспіль, з полегшенням розплющити очі і усвідомити: кошмар наяву тільки починається.