1

Навіть коли Рейн був утікачем, він не уникав людей так активно, як після повернення в суспільство. Тоді оточення сприймалось як вороже середовище, а тепер стало дратівливим чинником.

Шумні й безглузді колеги та просто знайомі не розуміли важливості особистих кордонів і без кінця скаржилися на життя, долю, обставини… Вони завзято доводили, як важко жити зі (сварлива дружина/ неслухняні діти/ нав'язливі батьки/ ненависна теща/  впишіть свій варіант) у (старий будинок/ орендована квартира/ кімната у мами/ впишіть свій варіант) на (одна зарплата/ смішна зарплата/ татова зарплата/ впишіть свій варіант).

Спочатку Рейн щиро намагався влитися в колектив і слухав ці теревені через силу, потім усвідомив, що ніколи не зрозуміє їхню суть, і припинив себе мучити. Він помітно відрізнявся від середньостатистичних жителів Шазіліра, тісне спілкування з ними продемонструвало це якнайкраще.

Люди вічно чогось хотіли, прагнули вигоди, дивилися вперед, боялися, мріяли і чекали! Рейн насилу змушував себе вставати вранці, та й то тільки тому, що ця зима видалася холодною і вітряною, за ніч із казенної квартири видувало все тепло, і часом вода в глечику для вмивання до світанку покривалася крижаною кіркою.

Рейн був надто здоровий, щоб замерзнути до смерті або хоча б захворіти, тому доводилося виповзати з ліжка назустріч черговому безглуздому дню.

І починався рутинний ритуал…

Сніданок – не важливо, який, лише щоб заглушити відчуття голоду, бо воно заважало, змушувало почуватися вразливим, а цього Рейн уникав у міру можливостей. Одяг – досить теплий, щоб не відчувати морозу, і досить легкий, щоб не думати про нього як про пастку. Дорога – довга, некваплива, щоб зжирала якомога більше часу. Кабінет – безликий, ніби чужий, він будь-якої миті міг поміняти господаря, ніхто й не помітив би різниці. Люди – різні зовні, але однакові у своєму прагненні кращого буття. Обід – що принесуть із їдальні, яка обслуговувала магістрат Шазіліра. І знову люди… Дорога. Димна груба із тріщиною. Вечеря. Холодна постіль. Новий день і лід у глечику.

Рейн провів у такому ритмі два з чимось роки. Іноді обходилося без груби та льоду, іноді без вечері… Він не бачив особливої ​​різниці і не збирався нічого міняти.

Спочатку його не чіпали, лише плескали по плечу (безцеремонні нахаби!) і з розумінням бурмотіли: «Все минеться», потім визнали, що нічого не минулось, і дали спокій.

Рейн працював, бо це допомагало скоротати нескінченний день, а все інше – просто лушпиння… Проте Комітет у справах обдарованих функціонував справно. Деякі унікуми стверджували, що це заслуга відповідального Рейна Морна і ставили його за приклад.

Яка іронія! Якби Рейну довелося сортувати горох на зелений та жовтий, він би впорався із завданням на тому ж рівні. У нього не було зацікавленості – лише потреба ворушитися, щоб не здохнути від порожнечі в душі.

– Дурниці всі ці ваші «не хочу», – якось сказав Серіп Мавк із міського розшуку. – Безглузді вибрики ображеного хлопчика. Якби ви й справді розум втратили, вас давно б уже закопали. Досить страждати через маячню як, тьху на нього, Закоханий Невдаха із вигадок прибиральника Ната. Весна надворі! Нічого йому не хочеться, бач… Як дівчата на пляж вийдуть, одразу по-іншому заспіваєте.

Це було десять місяців тому, і єдине, що змінилося відтоді, – позиція Мавка.

– Праця з мавпи зробила людину, і з психа зробить, – видав він новий висновок.

– Не буйний, не калічний, і на голову здоровий, – погоджувався лікар Лейк. – А з дивацтвами тепер усі, мода пішла на великих мозкових тарганів. Наче мало людям ібіської зарази! З осені ходить, ніяк не вгамується. Ото хвороба, людей пачками косить, а ці ваші зрушення на нервовому ґрунті – просто пустощі.

Рейн не прагнув смерті, це він повністю усвідомлював, але й не бачив для себе майбутнього. «Тут і зараз» мало значення хоча б тому, що їжа не падає з неба, а «потім» нагадувало туманний пейзаж за брудним вікном. Воно і не відштовхувало, і не вабило – просто існувало незалежно від бажань Рейна. Він визнавав неминучість часу і не збирався нічого робити з цього приводу.

– Ти б хоч прикидався нормальним, – порадив якось Джамон Райл із міського архіву.

Цікаво, навіщо? Рейна все влаштовувало, а той, кому не подобалася його поведінка, міг іти до помийних демонів.

Рутина стала звичкою, в'їлася в розум як якийсь обов'язковий алгоритм, підкорила життя елементарним правилам і (чого гріха таїти?) утримувала в межах дозволеного краще, ніж могли б утримати заборони, закони, навіть тюремні стіни.

Але всьому рано чи пізно настає кінець.

Того морозного ранку першого дня другого зимового місяця сама доля немов натякнула на зміни.

Рейн прокинувся неймовірно розбитим, та ще й пізніше, ніж зазвичай. Порізався під час голінна і не навіть не торкнувся сніданку, хоч у животі нило, вимагаючи незрозуміло чого. Посковзнувся на ґанку і вважав це непоганою подією, бо сусідка, молода вдова Клодія, кинулася на допомогу в одному халатику на голе тіло і нагадала про деякі напівзабуті аспекти життя.

Рятуючись від спокуси, що ніяк не вписувалася в перевірений часом щоденний розпорядок, Рейн поквапився і… вивихнув стопу. Схема затріщала по швах! Щоб її врятувати, він спробував вправити вивих самостійно.