Глава 10

Я все ж втягла Алена у провулок. 

Йому навіть сподобалось — я бачила, як загорілись його хтиві оченята. 

— Якщо тобі так нестерпно… — посміхаючись, він почав розстібати ремінь штанів.

— Гидота… — скривилась я, нарешті випускаючи хвилю магії.
Чоловіка відкинуло. Да так легко, немов не людину — крису. Малу та мерзенну. 

Всміхнувшись, підійшла ближче.

Любитель магічних фокусів вже сповз по стінці та намагався вдихнути.

Сіла навпроти — так, щоб бачити його паршиві очі.

— Було весело? — ласкаво поцікавилась.

— Н-н-ні! — він спробував підвестися, але одразу запнувся і знов впав. 

— А мені здається, що ти брешеш… 

Я створила повітряну подушку, та вмостилась на ній, адже під час вистави прийнято сидіти. 

— П-п-прав-в-ду к-к-кажу! — відповзаючи від мене, пролепетав чоловік. 

У його очах мерехтів не просто страх — жах. Такий чистий і непідробний… Я мало не пропустила як провулком рознісся переливчатий сміх. Який, утім, дуже швидко обірвався

Щось я забула… 

Точно!

Клац.

— А-а-а-а! — захрипів чоловік, хапаючись за горло.

Ну та, я не шибко старанно знищувала закляття. Зникло та й годі.

— То який в тебе був план? —  Я хотіла лише підперти одну з щок ліктем, але вийшла непогана сцена тремтіння та зубоклацання. 

Гм, а це, виявляється, приємно…

— Н-ніч-ч-чог-го пог–г-ганного! 

— Даже пси вчаться на помилках… — примітила, додавши до слів маленьке закляття. — Та не ти.

— А-а-а-а! 

Він знову завопив, хапаючись за горло.
До речі… 

Ще рух —  і навколо нас впав полог тиші та невидимості.

Щось я трохи запізнилась. Та все ж краще так, ніж ніяк. 

— Вибачай, прослухала, — ще одна наймиліша посмішка, а разом із тим ще сильніше стиснута шия. — То що ти там планував?

Ален спробував відкрити рота, але звуку не було.

Тск.

Довелось послабити пут. 

— Пр-род-дати. Р-р-ринок. Раб.

Я навіть впустила закляття.

Мене? 

Як раба? 

Та як!?

По венах потекла не кров — магія. 

Хоча… чи можна назвати цю прірву енергії магією? Певно що ні. Це щось старіше та страшніше…

Усе тіло свербіло. 

Вени проступали, набухали, світились. 

Ален завмер.

Я теж.

Треба бути спокійнішою….

Хоча до якого біса спокійнішою!?

Вдих-видих.. 

Нам не треба знищити цей район. Це небезпечно. Щонайменше для нас.

Вдих-видих. 

Все гаразд. Все добре скінчиться. Заспокойся.

Я повторювала це знову й знову, доки розпечена сила поступово не стихла. 

Нарешті, все повернулось у норму.

Ну, звісно, окрім, Алена. 

Від нього смерділо випорожненням. 

Боги… 

Він сходив під себе?

І ось це лайно…. 

Стоп. Не заводься.

— То що, скільки невинних дівчат ти вже згубив? — запитала майже спокійно.

— Н-н-не з-з-зна-а-аю, — прикривши руками голову, пробелькотів він.

Як це — не знає? 

Він навіть не рахував? 

Не пам’ятав.

Хах… Як… Як він так міг? 

З живими, повними надіями та бажаннями… 

Скотина! Боги яка ж він падаль. 

Не стримавшись, всадила гострим носком черевика йому в пах.

— Мвх–аавх-аф.
Він навіть не міг пригадати, скільком знищив життя та психіку. 

Скільки невинних людей через нього пройшло? Скільки дівчат…
Ні-ні-ні.
Я навіть уявляти це не хочу.

Сила знову прокинулась.
Вона вже не текла по венах — вона була мною.
Я відчувала, як кожна венка, кожен м’яз та кістка гуділи від неї.
Навколо ставало дедалі гарячіше. Надто гаряче навіть для літа.
Вдих-видих.
Хоча навряд чи це допоможе….
Я знов подивилась на чоловіка.
Ні.
Не задля цього.
Пас рукою і навколо нас впав екрануючий щит. Він бадьоро розросся навколо провулка, вплітаючись у вже встановленні щити.
А слідом прийшло полум’я.
Біло-жовті вогняні язики миттєво заповнили увесь простір. Воно лизало стіни та бруківку, витанцьовуючи щось безмежно старе та красиве.
Запах паленої плоті та верещіння трохи псували насолоду, та нехай. І цього буде замало.
Вогонь лився немов вода з перекинутого глека  — легко та швидко. Він ластився до мене, наспівував щось на свої мові, муркотів.
Каміння піді мною тріскалось, додаючи до мелодії приємних акордів.
Вистачить.
Полум’я згасло так само раптово, як і з’явилося.
На вулиці знов потемнішало.
Я створила світляка й відправила його вперед. Маленька кулька підлетіла до чоловіка, висвітлюючи його обгоріле тіло.
Певно, він усе ж встиг використати якийсь щит. Інакше навряд чи вижив би.
Непогано.
Певно.
— То ти жив… — я нахилила голову. — Не пощастило.
В голові кружляли різноманітні варіанти катувань, але жодне з них не здавалось достатнім.
— Що ж…. Клянися магією, що ніколи нікому не надаш шкоди. За будь-яких обставин.
— М-вха…
Я закотила очі.
— Ну та, говорити ти вже не зможеш… Тск.
Пальці забарабанили по ліктю, нога вторила їм, відбиваючи ритм об землю. 
О!
— На твоє щастя я все ж знаю спосіб!, — засяяла я посмішкою.
Зі дна пам’яті підіймалось закляття. Старе, небезпечне і, звісно ж, заборонене.  Якщо б Інь не пробазікався, то я б і не знала про таку магію.
Повітря загуділо від сили символів, що проступали переді мною. Немов сам світ вигинався та клекотів.
—Хух…. — видихнула, стерши краплини поту з чола.
Яке ж воно важке та вимогливе.
— А тепер клянися. І без жартів — я всміхнулась. — Бо гірше буде.
Ален завзято закивав, ще сильніше втискуючись у стінку — диви скоро стане її частиною. А слідом на золотистому сплетінні контракту почали проступати перші слова:
“Я клянуся магією що ніколи та нікому не нашкоджу. За будь-яких обставин.”
Нижче проступив його підпис і, за сумісництвом, справжнє ім’я: Алтурі Бовсвіш.
— Правильне рішення, — кивнула я, додаючи на контракт власне ім’я.
Тепер, якщо він порушить клятву, я про це дізнаюся. 
Контракт зник залишивши по собі лише квітку, що розпалась на пелюстки, дві з яких розчинились у наших тілах.
Я дивилась на голе обгоріле тіло повністю покрите новенькими пухирями, і поступово заспокоювалась.
Певно, цього замало. Та що я ще можу зробити? Смерть — занадто швидкий та милостивий вихід.
Мій погляд продовжував блукати по худій фігурі, чіпляючись за шрами та залишки татуювань.
Вистачить. Інакше і справді помре.