Глава 9

Глава 9

Чомусь шлях до дверей був занадто довгим. Хоча, можливо, сам час сповільнився. 

Мене продовжувало щось дратувати. Та так, що я вже не могла це відкинути. 

Чому так… бр-р-р. Що зі мною? Видих-вд… Вдих? А-а-а!? Чому я не можу дихати? Що відбувається? 

Горло спазмувалось, а в грудях боліло. 

Весь світ кривився перед очима та розпливався мильними фарбами. Дідько… Дідькодідькодідько! Дихай! Давай, мала, дихай!

Хоч один одненький ковток повітря! 

І раптом світ знов ожив. 

— Кха-кха, — нарешті. Хотілось вирвати легені аби вони так сильно не боліли. 

— З тобою все гаразд? — відразу поцікавився хлопець, нахиляючись до мене. Хлопець? 

Ален бачився інакше… Чи ні? Наче, все гаразд. Здалось. 

Певно не відійшла від… А що це власне було?

Перед очами щось блимало і я мимоволі сіпнулась за цим мерехтінням. 

Розкривши долоню — побачила волосину. 

Змахнула.

І знов. 

Та що ж за вечір! 

Різко трухнула рукою, але знов нічого. 

Я повернулась до Алена і завмерла. 

Боги…

Від хлопця до мене тягнулись ці дивні во... Нитки? А за ними немов криве дзеркало мерехтіло обличчя юнака. 

Що тут до біса відбувається!?

Магія заклекотала, миттєво знищивши найближчі до мене нитки. Насамкінець, вони спалахували маленькими кругами із символами. Так це… магія? Вперше... Хоча ні,  здається, Аланна розповідала… Хм… Що ж це… Згадала! Магія причарування! Так-так, точно! Стривай…

Мразото! 

Як… Як він узагалі... 

Вб’ю!

Магія радісно заклекотала всередині. О ні, стривай… Тобі не можна. 

Певно, я почервоніла, і Ален сором’язливо посміхнувся у відповідь. Телепень. Хоча на краще. Посміхайся. Я теж спробую.

— Так, вибачай, пішли. — Ще не час…

Магія кипіла. Я відчувала, як її розпечені потоки розпливались по всьому тілу, приносячи із собою біль та тремтіння.

Мда... З таким опаленням і зима не страшна. 

Я відчувала як пальці та шия вкривались рубцями. Накопичувачі згорали, а з ними горіла і шкіра. 

О, мила, я теж бажаю його скалічити. І ми це зробимо… Обіцяю. 

Магія вилась по венам, майже змушуючи їх світитися крізь шкіру. 

О ні-ні-ні!

Спокійно, Меліссо, спокійно… 

Зорі. Подивись на зорі. Он вони... Красиві. Як коштовності. А хмари... хмари — це просто бандити, що хочуть їх украсти. От бачиш? Все добре. 

Та хлопчина все говорив. З кожним його словом на мене намотувались нові й нові нитки. І майже одразу спалахували та згорали. 

Так ми й ішли. Він продовжував плести свою павутину, ще не знаючи, що павук не він.

Цікаво... Де ми? Цієї дороги я не пам'ятаю. І провулків теж. Судячи з перекошених будинків і смороду дешевого пойла впереміш із помиями — район бідняків.

Такі собі тут аромати. Сподіваюсь, мені ніколи не подарують духів зі схожими нотами.

Але ми все ще не завершили наш шлях. Куди ж він мене веде? Мені вже набридло корчити із себе милу дівчину. Он який затишний провулок справа... Навіть людей немає. Дуже зручно. Може вже зараз? 

Я повернулась до красунчика. Тепер, коли майже всі нитки були знищені, я нарешті бачила його справжнього. 

Дійсно красунчик. Старий, напівсивий, зі шрамом на щоці й поглядом людини, якій давно час відрубати руки. 

На жаль, не мій типаж. 

— Ліссо, як ти себе почуваєш? Ти трохи гаряча — все гаразд? 

О, то ми продовжуємо спектакль? 

— Все… гаразд. Просто трохи дивні відчуття… Всередині. 

Навіть не сбрехала. 

— О, не переймайся, скоро тобі стане краще, — його погляд впервся в мої груди, і я помітила як він облизнувся.

Мене пересмикнуло. До горла підкотила нудота.  

З мене вистачить.