Глава 8

Валеріан пішов і я знов була одна. Тиша вбивала. Певно, я б навіть нашестю скелетів зраділа. Аби не сама. Аби не тут.

Але натомість я лише заплющила очі та сповзла по стінці. 

—Ех-х-х… — нарочито гучно видихнула. 

Стало ще гірше. Думок не було. Хоча ні. Скоріше їх було забагато, і тому вони стали нічим. 

Тишу перервало жалібне уркотіння. 

—Егеж… — я поклала руку на живіт, — Розумію, ріденький.

Ще одна причина не стирчати вдома. 

“Не забудь прро меч та плащ.”

“Та годі тобі.”

“Меч та плащ” — повторив приятель, наче мені з першого разу не все одно.

“Це всього лише таверна”, — я закотила очі. Інколи Інь занадто переймається.

“Мала ти ще…” — пробуркотів кіт, розчиняючись у моїх думках. Нарешті.

Варто було залишити територію академії, як навіть повітря змінилось. 

Я вдихнула повними грудьми, насолоджуючись вечірньою прохолодою. 

Сонце вже майже сіло — останні промені ще освітлювали дахи будівель, але більша частина міста вже вкрилась темною хусткою. 

Сповільнивши ходу, я почала роздивлятись найближчі домівки. 

У них клекотало життя. Таке різне… І все ж схоже.

— Привіт, — привіталась з малою дівчинкою, що вже деякий час мене розглядала. 

— Ой, — вона одразу сховалась за деревом. 

Я розсміялась. 

— Не бійся, — посміхнулась. 

Курносий носик знов показався.

Така мила. Не буду її ще більше переймати.

Сонце завершило свій день. А я якраз дійшла до таверни.

“Дружелюбний вепр” — так було написано на трохи скошенній вивісці. 

Я вагалась — місце не мало презентабельного вигляду. Але запах м’яса, чутний навіть тут, вже заполонив мої рецептори.
Всередині, напрочуд, було досить мило та чисто. На мій смак замало світла, але не так і погано. І навіть є вільне місце — у самому центрі таверни, під люстрою. 

— Добрий вечір, що бажаєте? — майже одразу біля мене з’явився невисокий чолов’яга.

— Те саме, що й в них, — я махнула рукою на найближчий стіл. Не знаю, що вони їли, але їм точно було смачно.

— Прийнято. Чотири монети.

Його рука простягнулась до мене, і я, повагавшись, поклала в неї бажане. 

Сподіваюсь, їжа того варта. Бо за ці кошти я б могла і повечеряти, і поснідати.

В очікуванні, я ліниво розглядала таверну та її гостей. 

У приміщенні виявився цікавий інтер’єр — майже всі столики були прикриті перегородками, колонами та опудалами. Додати до цього мізерне освітлення — достатнє лише для того, щоб не промазати їжею, та темний одяг гостей і стає зрозуміло, що місцеві не звикли показувати свої обличчя. Що ж, їх право. Та все ж було б приємніше, якби і вони не мали змоги мене розглядати. 

Ех, і чого Іня не послухала…

Я тяжко видихнула. Така популярність трохи дратувала, та за їжу вже сплачено, а сил на пошук нового місця не залишилось. 

— Приємного вечора, — опустивши переді мною неймовірно велику порцію пахучого рагу, мовив чолов’яга. Разом із тим на столі з’явився кубок з якимось напоєм. 

— Дякую, — мимоволі мовила, хоча думки вже були далеко. Увесь світ зменшився до м’яса з картоплею та моєї жаги до них. Час від часу я відпивала з кубка, але смаку напою так і не відчула.

— Фу-у-ух, — нарешті доївши цю велетенську миску, я відкинулась на спинку стільця.

Голова опустіла, а живіт набився до відвалу — ляпота. 

Укотре хлибнувши з вже напівпустого кубка, я отерепіла. Несподівано, напій обпік запахом і смаком.

Дідько. 

Хоча… Все ж наче непогано? 

Зробив ще кілька ковтків, я вирішила, що алкоголь мене не лякає. Навпаки —  настрій покращився, тіло розслабилось. Чи не чудово?  Ще й компанія з’явилась. 

— Привіт, нарешті можу підійти до тебе, — я дивилась на молодого красивого хлопця, котрий наблизився до мого столу.

— Добрий вечір, а що раніше заважало? — мій погляд пройшовся по дорогому вбранню незнайомця.

— Не хотів заважати твоїй вечері, — посміхнувся той. Хм, а в нього дуже приємний голос…

Я всміхнулась.

— І давно чекав? — рука сама потягнулась за напоєм. 

— Достатньо, щоб переконатись, що тобі сподобалось рагу. Можна? — він вказав на стілець навпроти мене. 

Я стиснула пальці на кухолі, але майже одразу знову розслабилась. Спокійно, Мелісса. Не нервуй.

— Тільки якщо в тебе є декілька цікавих історій, — відкидуючись на спинку стільця, мовила я. 

— О, не переймайся, — всміхнувся той, вмощуючись навпроти. 

— До речі, я Ален, а як звертатись до тебе? — тепер його голос відчувався ще чіткіше, майже оплетаючи мене своїми оксамитовими нотками.

— Мелісса.

Ален посміхнувся, і хотів вже щось сказати, але нас перервав офіціант, опустивши перед нами два кухолі. Один з них  він поставив переді мною, другий — перед новим знайомим.

— Дякую, — Ален посміхнувся розносчику, але той лише зиркнув у відповідь та пішов. 

— Ти тут часто буваєш? — спитала, дивлячись у спину чолов’яги.

— Час від часу, не переймайся, ми з ним трохи не ладимо. Не зійшлись характерами. Як тобі столиця? Давно тут? 

Я нахмурилась.

— Здається, ми зійшлись на твоїх історіях. 

— Вибачай, — він підвів руки, — просто ти не схожа на місцеву от і стало цікаво. 

Я видихнула. 

Далі розмова потекла сама собою. 

Ален вміло розповідав про своє минуле: битви з нежиттю, подорожі світом та героїчні вчинки під час військових конфліктів (і де він їх стільки назбирав?). Його історії були настільки захоплюючі, що я прогавила момент, коли він переставив свій стілець ближче. 

Єдине, що мене бентежило — нащо так нахабно брехати про свій рівень магії? Каже п’ятий, а на ділі хоч би другий… Хоча, може він стидався того?

— І як же ти пережив зустріч із некромантом? Хоча ні, спочатку скажи, як ти взагалі додумався до прогулянки на вечорниці скелетів?

— О, це було досить безглуздо…. — він розсміявся. А я вже й не помічала, коли востаннє дивилась по сторонах. Здавалося, уся таверна поволі розчинилась десь на краю свідомості. Залишився лише його голос.