Глава 7

— Я знав, що ви пройдете! — радісно гукнув Кай, щойно побачивши нас. 

— Ти теж молодець, — мовила Веста, дивлячись на дошку результатів. Егеж. Хлопчина ввійшов у десятку кращих на курсі. Веста — теж. І всі нелюди… А я? Майже ганебне одинадцяте місце… Причому недотягнула я через перший іспит, який я навіть не здавала! 

“Треба було менше базікати” — як завжди вліз Інь. 

Мій погляд знов метнувся до дошки, але до іншої колонки — факультету.
Веста, звісно ж, потрапила на вогняний, ми з Каєм — на повітряний. Хоч тут усе….

Погляд мимоволі зачепився за вампірське ім’я. Навпроти нього, майже зрадницьки, виблискував символ повітря. 

“Очікувано” — занадто спокійно мовив Інь.

“Не для мене” — буркнула я. 

“Ррозумію, мізками корристуватись буває заважко” — продовжував кіт. 

— Лісса, ти підеш з нами? — вирвала мене з думок подруга. 

— Вибач, прослухала, куди? 

— Оглядати академію! — радісно гукнув Кай, але одразу заспокоївся, і продовжив сором’язливо:

 — Тут доволі велика територія. Було б непогано познайомитись із нею до початку занять. 

— Ви йдіть, — махнула рукою. — А я, певно, піду трохи відпочину. 

Я вловила стурбований погляд феї, та посміхнулась їй у відповідь. 

— Тоді ми пішли, а ти відпочивай, — вона не повірила, та питати не стала — лише підхопила хлопчину під руку.

— Гарного дня, Лісса, — попрощався Кай.

Дуже швидко я залишилась сама серед натовпу. Його гумін впав на мене зненацька, немов лавина — дійсно викликаючи головний біль. 

Лавуючи між людей, я дісталась центрального входу. 

Ще трохи і я буду вдома. В тиші.

Варто було дістатись власної кімнати як я, навіть не роздягаючись, впала на ліжко. 

Я точно щось помітила… Тоді… Ох… Моя голова….

Мене все ще турбував наш вступ, поведінка викладачів, дії вампіра… Здавалось, що усі навкруги знали більше за мене. І це обурювало.

З такими думками я, певно, відрубилась, бо наступне що я пам’ятаю — стукіт дверей. 

Час вже перевалив за обід, тому я підвелась і спустилась на перший поверх.

— Добрий день, — м’яко мовив ректор, котрого я не бачила зі вчорашнього екзамену.

— Добрий, — потягнувшись, мовила я.

— Я тебе розбудив? Вибач.

— Все на краще — я б хотіла поговорити.

— Очікувано. Проходь, — він жестом вказав на двері свого кабінету.

Всівшись у улюблене крісло, я обняла коліна. Вчора я була готова до бою, сьогодні ж хотілось лише спокою. 

— Чому ми вступили цьогоріч? — Я підвела очі, щоб вловити погляд Валеріана, який щойно сів на власне місце.

— Ми отримали ультиматум, — важко видихнув чоловік, відкидаючись на спинку крісла.

— Вампіри? — питання, відповідь на яке я вже знала. Можливо саме тому її і не було.

— Все буде гаразд, твоє життя не зміниться, — прозвучало трохи нервово. 

— Через це ми з ними на одному факультеті? — ще одне питання, відповідь на яке я не очікувала. Не знаю, чого я пришла питати в ректора. Не думаю, що він знає відповіді на те, що мене дійсно цікавить.

Мені потрібна була відповідь. Я знала її, та хотіла почути. Отримати підтвердження, що я не втрачаю розум… Але у кімнаті стояла тиша. 

Що ж. 

— Мені потрібні сильніші накопичувачі. Поряд з вампіром магія веде себе неправильно. Мені буде складно її контролювати.
Я більше не дивилася на ректора. Всередині було пусто. Здається, мене зробили розмінною монетою у справах сильніших. 

“Дуррня. Ніхто тебе не прриносить у жерртву.”

— Я знаю. Все буде. Я вже поговорив з Аланною. За декілька днів будуть готові ще троє накопичувачів.

— Я все більше схожа на ялинку, — підвівши руки на рівень очей я бездумно роздивлялась блики на обручці. Ще декілька артефактів було у вухах, на шиї та навіть на нозі. Всі вони мали лише одну ціль — забирати надлишки магії. І це при тому, що я доволі часто прикормлювала й Іня. 

— Ти краща за ялинку, ти моя гордість, — великі долоні м’яко опустились мені на плечі. Я й не помітила як чоловік обійшов мене. 

— Я налякана, — зізналась.

— Я знаю. І це нормально. Але повір, тобі нічого не загрожує. Можеш попитати в Іня, якщо мені не віриш.

І знов він знає більш аніж каже… Як же я це ненавиджу. Ні ректор ні Альтаїн ніколи не були відверті зі мною. Невже в їх очах я все ще дитина?

“Так, ти дитина. Наша маленька дівчинка.”

“Але я доросла!”