Глава 5

— Ліссо, ми запізнюємось! Ми дідько як запізнюємось! 

Саме з такими словами Веста влетіла до моєї кімнати, ледь не вибивши двері з петель.

—  Ва-а-а-ажко запізнитись туди, де тебе не чекають, — відповіла я, підводячись із ліжка.

Насправді, сьогодні дійсно був дуже важливий день — день вступних іспитів. Хоча, звісно, особливим його робив не сам іспит, а те, хто на нього з’явиться…

— Ліссо, якщо ти просто зараз не перестанеш виснути, то на нелюдів дивитимусь лише я! — склавши руки на грудях, обурилась подруга.

— Не сердся, ще мить — і готово, — поспіхом натягуючи штанці, мовила я.

Рубаху доводилось одягати вже на шляху до відчиненого вікна — йти, як нормальні люди, було б занадто довго.

— Ходімо! — ледь застібнувши декілька ґудзиків на грудях, я вистрибнула у вікно. 

— Нарешті! — почулося десь у повітрі: фея також проігнорувала двері.  

— Диви до викладачів не потрап! — жартома пригрозила вона, обганяючи. 

От як так? Тренувались однаково, та Веста завжди швидша за мене!

— Чия б корова мичала! Тобі нагадати через кого ми встрягли минулого разу?

— То лише випадковість! — не обертаючись викрикнула вона, але я могла поклястись, що її щоки почервоніли.

— Котрра здала двох дівчиськ з потррохами, — пролунало геть близько. 

Від несподіванки я хитнулась, майже втративши рівновагу.  Наступним відчуттям став біль у спині — на неї приземлився добре так відгодований кіт. 

Підстава була настільки епічною, що якби не диво конфігурування тіла (за навчання якого я проклинала тренера майже щодня протягом останніх шести років), то жувала б зараз каміння й запивала землею.

— Ш-ш-ш…. Інь! Якого біса!? Скільки можна тебе благати так не робити!? 

— Я б на твоєму місці поквапився. Абітуррієнти вже на місцях. Ще тррохи — і прройти непоміченим не вийде.
— Ошра! 

Прикусивши губу, я обвила магією вітру власні ноги. Ризиковано — але на своїх двоїх я точно не встигну. 

До величезного дуба — одна з пам’яток альма-матер та місце нашої сьогоднішньої схованки — ми з Інем дістались вчасно, та все ж отримали багатозначну посмішку від Вести, що прийшла раніше. Проігнорувавши її зухвале обличчя, я вмостилась на одній з широких гілок та прикрила очі. 

Світ змінився. 

Навколо переливались тисячі різнокольорових магічних ниток — багато з них йшли до майбутніх студентів, що ще не навчились ховати свій “слід”, але більшість все ж були природними. І зараз мені потрібно сховати поміж них ще кілька — від пологу тиші та невидимості. Сховати так, щоб навіть досвідченому магу знадобився час та наполегливість для їх викриття. 

— Готово, — спокійно мовила я. Та навряд чи від моїх спутників вкрились краплі поту на лобі та шиї.

“Молодець. Вони йдуть” — прошелестів у моїй голові Інь. 

Чудово. Вчасно.

Через величезні дерев’яні двері (хоча як на мене, то їм більш пасувала назва “ворота”), пройшли п’ятеро: чотири декани стихій та ректор. 

Мить — і радісно гомонівший натовп завмер. Тиша впала так швидко і гучно, що навіть вуха заклало. А винен в тому суворий погляд ректора, прискіпливо ковзнувший поміж майбутніх студіозусів, стін, що оточували цей майданчик, та нашого лігва. 

— Пронесло? — прошепотіла Веста, коли погляд Валеріана змістився.

— Сподіваюсь, — видихнула я. 

Виявляється, увесь цей час я не дихала. Та й не тільки я.

 — Радий всіх вас бачити у стінах Шаенської Академії Магії! — посиленим магією голосом, звучно мовив ректор. 

Далі почалась довга урочиста промова, до змісту якої я навіть не прислухалась. Валеріан якось обмовився, що й сам терпіти не може цю частину. Але сьогодні я була вдячна за цей додатковий час. 

— Побачила когось? — запитала у Вести, котра вже блукала поглядом по натовпу.

— Поки що ні… — сумно мовила фея.

“Там” — прошелестів у моїй голові знайомий голос. 

Кінчик котячого хвоста вказував у бік кількох занадто блідих підлітків, замотаних у плащі.

 — Вампіри… — тихо вигукнула подруга, теж помітивши кликастих.

— Вампіри, — захоплено вторила я.

Смішно, але серед простого люду й досі ходять байки про те, що вампіри не полюбляють сонце настільки, що за декілька хвилин перетворюються на попіл. Що за дурниці. Це правдиво хіба що для нищих вампірів — нежиті. Для справжніх же сонце немов укус комахи — неприємно та й усе.

Звичайно, ті, хто стояли знизу були вищими вампірами. Більш того — усе вказувало на їхнє аристократичне походження.

Наскільки ж важливе це “налагодження міжрасових відносин”, якщо до нашої академії завітали такі нелюди?

Схоже я занадто довго роздивлялась блідолицих. Не дарма кажуть, що якщо довго дивитись у безодню — вона подивиться у відповідь. 

Зараз ця «безодня» дивилась прямо мені в очі й кликасто посміхалась.

— Неможливо, — сіпнувшись, прошепотіла я. 

— Можливо, — одними губами мовив вампір. 

Волосся на тілі стало дибки.

— З тобою все гаразд? — напружено запитала Веста, беручи мене за руку. 

— Т-так… усе добре, не переймайся, — вымученно посміхнулась я. 

Разом із цим я відчула як тіло поступово розслабляється: погляд чорних, мов сама темрява, очей змінив свій напрямок.

“Гм” — почулося на краю свідомості. От же ж… друг. Заспокоїти? Ні. Поглузувати? Так. Справжній товариш.

“А чого тебе заспокоювати? Не мала ж, щоб від одного погляду труситись”.

— Я дроу знайшла! —  радісно перебила мої думки подруга.

— Де? — ай, дарма це все…

— Там! —  захоплено мовила вона, витягуючи руку в бік натовпу.

І справді, трохи поблукав по маківкам народу, я примітила двох високих та широкоплечих хлопців. І як ми їх одразу не помітили? Хоча… чи справді це дроу?

— А чого ти вирішила, що вони дроу? 

— Та ну тебе, подруго! Їхні клики й вуха тобі ні про що не говорять?