Глава 4 (частина 2)

Інь виявився напрочуд цікавим співрозмовником. Його оповідь текла плавно, немов ріка вночі. Здавалося, він міг розповідати про цей світ вічно і, можливо, саме тому почав здалека.

 Він розповів, що тут вірять у дванадцять богів, які створили і сам світ, і всіх живих істот у ньому. І це була не просто віра — мешканці бачили творців на власні очі, так само як і дива, створені ними. Одним із них була магія. Вона сочилася з ґрунту, пульсувала в повітрі, текла по венах річок і навіть дрімала всередині каміння. Там, де її збиралося забагато — здіймалися бурі. Де бракувало — згасало життя.

— Існує чотири елементи — вода, земля, повітрря та вогонь, — муркочуши тягнув звір, вмощуючись зручніше на моїх колінах. — Кррім того, магію поділяють за прирродою намірру: на білу, чоррну та сірру. Біла — целительська, пррямо аж нудотно-добрра. Чоррна — рруйнівна, з неї йдуть пррокляття та темні обрряди. А сірра… туди віднесли все, що не змогли ррозділити.

Я задумливо провела пальцами по його спині.

— А моя магія? До чого вона належить? 

— До істинної, — його відповідь прозвучала легко, але в зелених очах промайнуло щось занадто важке для розуміння.. — Творрінь з такою силою занадто мало. Більшість вважає вас легендами.

Така унікальність — лякала. Це звучало не як комплімент, радше як присуд. І щось мені підказувало, що бодай одна істота та спробує мені його винести. 

—  Але чому? — наважилася я.

Інь відвів погляд убік. Його вуха майже непомітно нервово сіпнулися.
Він знав.
Але не збирався говорити.

— Принаймні ти навчиш мене? — запитала тихіше.

— Звісно, заради цього я й прийшлов, —  м’яко мовив він. 

Щось у цій фразі збентежило, та я не встигла вловити що саме — двері відчинились.

— Мелісса! — Валеріан зайшов швидко, поспішно. — Ти прокинулася, — видихнув він. Невже цей чоловік переймався за мене? 

— Я приніс захисний амулет, він має… — продовжив він, але сам себе урвав, помітивши кота на моїх колінах.

— Альтаін… ви вже тут?

Незнайоме слово різануло слух. “Альтаін?” Не ім’я — титул? Звертання? І головне — 

виходить, Валеріан знав, що Інь має з’явитися. Чекав на нього.

Чому? Відколи?

Я відкрила рота, але Інь мене випередив.

— Тут. І ти мав би бути. Я залишив тобі дитя задля її безпеки, але ти не випрравдав моїх очікувань. 

Голос Іня був геть інший від того, котрим він говорив до мене. Тепер це було не лоскочуще муркотіння, а низький, глухий рик. Мурашки табунцем пробігли по враз спітнілій спині. Що там я — навіть Валеріан застиг: бліде обличчя ніби скам’яніло, плечі напружились, а в очах промайнув страх.

Темний хвіст плавно обвив моє зап’ястя, ніби заспокоюючи. Голос звіра став м’якшим, але не менш рішучим.

— Запізнився ти зі своїм амулетом. Ми вже пов’язані. Тож твої бррязкальця нам даррма. 

— Вже? Але…. — ректор виглядав так, ніби хтось вибив з-під нього землю.

— Вже, — відрізав Інь. 

Ці двоє, очевидно, знали більше аніж казали. І я могла поклясться, що це не випадковість.

Після тривалої паузи Валеріан опустив голову.

— Вибачте. Я не помітив, коли сили Меліси почали виходити з-під контролю.

Інь пирхнув, але вже без попереднього лютості. 

— І це твоя прровина, — мовив звір, майже спокійно. — Головне, що з дитям усе гарразд. І віднині  так буде завжди. 

Мені було дивно, що ректор так просто признав провину: ні заперечень ні виправдань. Так не поводяться горді люди — скоріше ті, кому є що пам’ятати.

— Мелісса, — мовив ректор, — від сьогодні заборону знято. Ти можеш ходити де завгодно, але лише в супроводі Альтаіна. І ще — з наступного тижня в тебе розпочнуться заняття. Зазвичай ми навчаємо дітей із дев’яти-десяти років, однак для тебе зробимо виняток.

Я ввічливо кивнула, ледь проковтнувши роздратування.

— Дякую, але мене дещо цікавить, — мій погляд зупинився на Іні. Котяра розвалився в мене на колінах та виглядав так блаженно, ніби щойно наївся свіжої сметани. 

— Звісно, — зітхнув чоловік, підставивши стілець до ліжка та садячись на нього.

— Скажіть, нащо взагалі було тримати мене за закритими дверима? Невже я виглядаю настільки ненадійною?

— Ненадійною? —  його очі здивовано округлились. —  Ти неправильно зрозуміла. Я вже казав: твоя аура ще не прийшла до норми. За звичайних обставин це не було б проблемою, але з огляду на твій магічний рівень і кількість зачарованих предметів у цьому будинку… це вибухонебезпечно.

Знов це незнайоме слово “аура” та якісь нові “вибухи”. 

— Моя провина, — усвідомив він. — Я забув, що ти дитина. І не звідси.

Смачні ж ляпаси він роздає. 

— Дірку пропалиш, — спокійно мовив ректор, дивлячись мені у очі. А слідом видихнув: