Глава 4 (частина 2)

Інь виявився напрочуд цікавим співрозмовником. Його оповідь текла плавно, немов ріка вночі. Здавалося, він міг розповідати про цей світ вічно і, можливо, саме тому почав здалека.

 Він розповів, що тут вірять у дванадцять богів, які створили і сам світ, і всіх живих істот у ньому. І це була не просто віра — мешканці бачили творців на власні очі, так само як і дива, створені ними. Одним із них була магія. Вона сочилася з ґрунту, пульсувала в повітрі, текла по венах річок і навіть дрімала всередині каміння. Там, де її збиралося забагато — здіймалися бурі. Де бракувало — згасало життя.

— Існує чотири елементи — вода, земля, повітрря та вогонь, — муркочуши тягнув звір, вмощуючись зручніше на моїх колінах. — Кррім того, магію поділяють за прирродою намірру: на білу, чоррну та сірру. Біла — целительська, пррямо аж нудотно-добрра. Чоррна — рруйнівна, з неї йдуть пррокляття та темні обрряди. А сірра… туди віднесли все, що не змогли ррозділити.

Я задумливо провела пальцами по його спині.

— А моя магія? До чого вона належить? 

— До істинної, — його відповідь прозвучала легко, але в зелених очах промайнуло щось занадто важке для розуміння.. — Творрінь з такою силою занадто мало. Більшість вважає вас легендами.

Така унікальність — лякала. Це звучало не як комплімент, радше як присуд. І щось мені підказувало, що бодай одна істота та спробує мені його винести. 

—  Але чому? — наважилася я.

Інь відвів погляд убік. Його вуха майже непомітно нервово сіпнулися.
Він знав.
Але не збирався говорити.

— Принаймні ти навчиш мене? — запитала тихіше.

— Звісно, заради цього я й прийшлов, —  м’яко мовив він. 

Щось у цій фразі збентежило, та я не встигла вловити що саме — двері відчинились.

— Мелісса! — Валеріан зайшов швидко, поспішно. — Ти прокинулася, — видихнув він. Невже цей чоловік переймався за мене? 

— Я приніс захисний амулет, він має… — продовжив він, але сам себе урвав, помітивши кота на моїх колінах.

— Альтаін… ви вже тут?

Незнайоме слово різануло слух. “Альтаін?” Не ім’я — титул? Звертання? І головне — 

виходить, Валеріан знав, що Інь має з’явитися. Чекав на нього.

Чому? Відколи?

Я відкрила рота, але Інь мене випередив.

— Тут. І ти мав би бути. Я залишив тобі дитя задля її безпеки, але ти не випрравдав моїх очікувань. 

Голос Іня був геть інший від того, котрим він говорив до мене. Тепер це було не лоскочуще муркотіння, а низький, глухий рик. Мурашки табунцем пробігли по враз спітнілій спині. Що там я — навіть Валеріан застиг: бліде обличчя ніби скам’яніло, плечі напружились, а в очах промайнув страх.

Темний хвіст плавно обвив моє зап’ястя, ніби заспокоюючи. Голос звіра став м’якшим, але не менш рішучим.

— Запізнився ти зі своїм амулетом. Ми вже пов’язані. Тож твої бррязкальця нам даррма. 

— Вже? Але…. — ректор виглядав так, ніби хтось вибив з-під нього землю.

— Вже, — відрізав Інь. 

Ці двоє, очевидно, знали більше аніж казали. І я могла поклясться, що це не випадковість.

Після тривалої паузи Валеріан опустив голову.

— Вибачте. Я не помітив, коли сили Меліси почали виходити з-під контролю.

Інь пирхнув, але вже без попереднього лютості. 

— І це твоя прровина, — мовив звір, майже спокійно. — Головне, що з дитям усе гарразд. І віднині  так буде завжди.