Глава 4 (частина 1)

— Кхах-кха! — задихнулась я. Жадане повітря вперто, наче кігтями, продирало собі шлях до легенів, обпалюючи горло.

Розліпивши мокрі від сліз очі — озирнулася. Місце було знайоме. У цій кімнаті я провела останні кілька місяців. 

— Сон? — невпевнено промовила, торкнувшись горлянки. Спогади про крижану воду, були занадто яскравими й неприємно реальними.

— Не схоже… — відповіла собі ж, пробуючи встати з ліжка. Не знаю, як я спала, але ноги затерпли й відмовлялись слухатись. 

Не  задумуючись, простягнула руки до колін, намагаючись їх розім’яти.

— А-а-а?... — сипло прошепотіла, відчувши під рукою щось м’яке та тепле. Мене затрусило. Мозок волав не дивитись, але погляд уже ковзнув униз.

— І-ік… — вирвалось саме, і я різко прикрила рота лівою рукою. З правою — я, якось, вже розпрощалась — може й не треба вона мені. 

— Не бійся, дівчинко моя. Хто-хто, а я тобі не воррог, — промуркотала…. пантера. Та сама — з яскравим каменем у лобі. Ніби підтверджуючи свої слова, вона легенько ткнулась мокрим носом у мою долоню.

— Т-ти вмієш розмовляти?... — я притягнула руку до грудей. Про втечу навіть не мріяла — мої ноги були надійно сховані під чорною тушею.

— Так і навіть більше. Я можу чаклувати. І допомагати. Тобі. Якщо дозволиш… 

На моїх очах пантера зменшилась до розміру добре відгодованого кота. Її постава стала розслабленою, спокійною.

— Як саме? — попри нерви (які стали геть скаліченими), цікавитість вже відкрила свої оченятка.

— Твоя сила. Ти занадто мала, щоб контрролювати її. Я допоможу: забирратиму надлишки, навчю керрувати. 

— Надлишки?

— Те пекельне відчуття з’явилось, бо ти стрримувала полум’я. Сила накопичувалась як вода у склянці. Та як стакан перреповнюється, то вода тече за кррай. А як магія — то відбувається сплеск. У твоєму випадку ти стала живим факелом.

Я ковтнула. Образ обвугленого ректора гостро сплив у пам’яті.

— Зрозуміло… Це заманливо, але яка твоя вигода?

— Життя… — туманно мовив звір. — Мені потррібна твоя енерргія щоб існувати. Не перреймайся — мені буде достатньо надлишків.

— Чому я маю тобі вірити? — насправді, мені хотілось. Шось всередині шепотіло, що звір не бреше і не нашкодить. Але то була лише інтуїція, а мені потрібні були докази. 

— Контрракт. Я випив твоєї кррові та наклав на себе обіт. Перевірр. “Ате се контрра”.

— Ате се контра? — повторила, хоч і не розуміла нащо. 

Перед очима, ніби з повітря, виникла тонка червона нитка, яка з’єднала мої груди з котячими. Твою ж…. 

— Це контрракт. Нарразі односторронній. Я поклялся бути віррним тобі. І буду таким до твоєї смеррті. 

— Навіщо? — не вірячи очам, спробувала торкнутись нитки, та пальці пройшли крізь неї. 

— Можеш торркнутись. “Контрра ти ме”, — схоже звіру набридло дивитись на мої потуги.

— Контра ти ме! — вигукнула, вже не розмірковуючи над тим, що кажу незнайомі і очевидно магічні слова. 

Нитка спалахнула соковитим кольором свіжої крові та потовстішала. Тепер я могла її відчувати — легку, живу. Коли я потягнула її до себе, кіт нервово сіпнувся.

— Щось не так? 

— Будь ласка, не гррайся. Це не прросто нитка. Це моє життя…
Руки самі забрались подалі.

— Що це значить? 

— Нарразі, ми у стосунках володарр – слуга. Подібно до клятви віррності.

— І нащо тобі такий хибкий контракт?

— Такий — ні нащо. Але контрракт ще не заверршено... Залишився останній кррок. Ім’я. Назви мене і ми станемо майже одним цілим. Ти будеш мене коррмити, а я тебе оберрігати. Навчу магії, котррій ніхто в цьому світі не навчить. Магії, що підвласла лише таким як ти — з білим полум’ям.

Я вагалась. Довіряти незнайомій істоті, яка хоче “їсти мої сили”, звучало… дурістю. Та образ обвугленої шкіри ректора знову підкинув дров у полум’я: чи варта моя сила чужих страждань?

— А це боляче? 

— Що? 

— Коли ти… ну… їстимеш.

— Зовсім ні. Ти відчуєш лише полегшення. Але якщо буде непрриємно — скажеш, я зупинюсь.

— Гаразд, — сподіваюсь, не пожалкую. 

— Тоді назви моє ім’я. 

Йольки-тольки. З іменами в мене геть біда. Він чорний… кіт…  та точно не Чорниш.

— Інь? Підійде? І, до речі, ти… якої статі? 

Між нами розквітнув клубок золотих ниток, що сплівся у квітку й розпався на безліч пелюсток. Одна впала мені на долоню та розчинилась, інша — на лоба звіра. Інь блаженно зажмурився, а коли розплющив очі, в них палало біле полум’я.

— У мене немає статі, — нарешті промовив він. — Але якщо тобі зрручніше, можеш уявляти мене чоловіком чи жінкою.

— Мені нема різниці. Інь є Інь.

Він потягнувся й сказав:

— А тепер я спрробую забррати тррохи твоєї енергії. Нахились, щоб я міг торркнутись твого лоба. Не бійся — я не зрроблю тобі боляче.

Виконавши бажання звіра я схвильовано завмерла. Серце гупало так сильно, що аж боліло, а у голові метушились похмурі думки що мене зараз з’їдять, чи заберуть магію, чи ще щось погане.

А ще мені було дуже лячно. 

— Розслабся. Чим легше впустиш мене — тим легше буде. Довіррся хоч раз. Я не підведу, — голос Іня став майже муркотінням. Його тепле тіло притислось до мене, ніби запрошуючи до спокою.

— Молодчинка… зараз я з’їм тррохи магії, —  тихо мовив він, торкнувшись мого лоба. 

Легкість накрила мене хвилею — немов я скинула важку торбу з плечей.
— От і все, — задоволено видихнув кіт.

— І все?.. — недовірливо потерла лоба й нахилила голову набік.

— Я ж казав — не бійся. Я твій захисник. І завжди буду на твоєму боці.

Чи то від полегшення, чи від неочікувано важливих слів — по щоках потекли солоні струмки.

— Гей, ну досить! Маленька, не плач! Чим я тебе обрразив? — його стурбована морда була такою кумедною, що до сліз приєднався сміх. 

P.S. Сподіваюся, вам подобається ця історія)