Глава 3 (частина 2)

Першим був холод. Його льодові щупальця сковували тіло, мов змій, що вже обвив здобич і чекає, коли смакуватиме. І де той жар, що мучив мене увесь тиждень? Не думала, що буду сумувати за ним.

Розпрющивши очі, потонула у темному зоряному небі, нависаючому наді мною.

Невже Валеріан залишив мене на вулиці? Він не був схожий на таку людину. 

Звідси світ здавався малим та тихим — лише дерева та зірки. Та десь там, за спиною, все ще сподівалась побачити дім Грасських. 

Марно. 

Підвівшись і обтрусившись від листя та снігу, кілька разів обійшла галявину — незнайому, без жодного сліду життя. Ні стежки, ні примятої трави — нічого.

“Схоже, ректор вирішив мене позбутись”, — подумалось, з гіркою посмішкою.

— Привіт, нове життя, — випускаючи пару з рота, невесело мовила я, прислухаючись до навколишнього світу, який радісно озвався мені цілим оркестром звуків.

Слух ловив шарудіння дрібних звірів, що поспішали по своїм дуже важливим справам. Ловив скрип дерев, немов відповідаючих на історії принесені вітром. Напевно, цей пройдисвіт розповідав останні новини, а старі буркотуни коментували, що у їх часи було краще. Чула клекіт птахів, що тихенько підсміювались з ворчіння цих старих, а ще — далекий плескіт води, яка весело дзвеніла про щось своє.

Цю нічну ідилію переривало лише моє незграбне тупотіння, супроводженне занадто гучним трескітом гілок під ногами. Моя ціль —  вода, адже де вона там і люди, а де люди там — тепло. 

І я йшла — обережно й, наскільки могла, тихо. Десь на краю свідомості пульсувала думка, що у лісі живуть не тільки усілякі їжаки та білки. Це територія куди сильніших та страшніших створінь. А окрім них — ще безліч невідомих магічних істот.

Плескіт переріс у шум, і ось, нарешті бачу обриси річки — широкої але, на перший погляд, не надто глибокої. Її береги були порізаніі безліччю каменів різних розмірів — від невеликих (десь з мою долонь), до величезних валунів, за якими без проблем могла сховатись доросла людина. 

Я обрала один із них — найбільший — і вирішила вилізти, щоб роздивитися, чи видно хоч якийсь димок або інші ознаки життя. Забравшись угору (хоч і з невеликими втратами у вигляді здертої шкіри на руках і ногах), уважно обвела поглядом околиці. Але чи то я була надто глибоко в лісі, чи час був невдалий — жодного натяку на людей.

Злазити з каменю було швидше, але болючіше — невдале приземлення на коліно розідрало його вщент, до крові, що радісними струйками полилась униз.

— Ой-йой…, — прошепотіла, згадавши, що хижаки легко відчують запах крові навіть здалеку.

Подивившись на річку, майже розплакалась — вода відіб’є запах, але вона стовідсотково буде крижаною, а я й так змерзла до одуру. Але сподіватись, що у лісі немає хижаків — дурість. 

Я вагалась, втрачала секунди але не могла змусити себе торкнутись кришталево-прозорої поверхні. 

Заглибившись у власні вагання, пропустила момент коли ліс стих. Навіть вітер перестав базікати.  

Ще не усвідомивши причини змін, відчула, як щось жорстке й тепле торкнулося однієї з кривавих доріжок.

Погляд припав до чистої ноги, а слідом волосся стало дибки — над самим вухом пролунав тихий, вологий видих.

Мене… щось… облизало! 

— Ма-ма… — повільно, наче повітря стало в’язким, обернулась. Мої круглі очі вчепились в такі ж круглі але насичено зелені очі, які належали великій чорній пантері з дивним темно зеленим кристаллом посеред лоба. 

Певно, перейматися через крижану воду було вже запізно. 

У горлі з’явився ком, що заважав дихати, але я навіть не намагалась його проковтнути.

У голові гуло одне-єдине слово: «Біжи!».

Але куди? Одна, посеред лісу, за крок від звіра, який у холці дістає мені грудей. Навіть поворухнутися не встигну.

Зібравши всю свою хоробрість все ж відкрила рота. 

— Привіт?.. — прохрипіла, піднімаючи руки догори.

— Т-ти така красива… — тремтяче мовила, роблячи малесенький крок назад. Кажуть, що добре слово й кішці приємно. А пантера ж, у певному сенсі, теж кішка?

— І сита… Диви яка я худа та мала — нащо мене їсти? — ще один крок назустріч воді. Чорна морда трохи наклонилась набік, уважно мене розглядаючи.

 Сподіваюсь, що у цій кошачій голові зараз не крутяться думки про те, з якої частини починати вечерю. 

— Сьогодні така чудова ніч, ти так не вважа… А!? — ступивши ще раз назад, не одразу зрозуміла, що опори немає. Вода виявилась ближчою, ніж гадала. І набагато глибшою — прозорість зіграла зі мною дуже кепську гру. А от щодо крижаної температури я не помилилась — судома майже одразу скувала ногу, а холод вибив із мене невеликий запас повітря, що залишився після несподіваного стрибка. 

Швидко ж закінчилось це “нове життя”.