Глава 3 (частина 1)

— Ось і перший сніг, — зітхнула, спостерігаючи як білі пухкі клаптики, повільно покривають ще не почорніле листя на землі. Веста казала, що зими у них здебільшого пізні та теплі, але, видно, не цьогоріч. 

— Хотіла б я зараз опинитись на вулиці… 

Скло приємно холоднило лоба, що вже деякий час палав, немов у вогні. Минув уже місяць відтоді, як мене прийняли у сімейство Грасських, та відчуття родини так і не з’явилось. Я була радше гостем, котрому, попри бажаність, не довіряли.  Чи то мене вважали надто малою, чи то просто дурною, але з кімнати могла вийти лише під наглядом. 

— Вибачте, але поки не можна, — озвався від дверей Тім — дворецький і по сумісності нянька. 

— Я й сама знаю. От скажи мені, нащо було приймати до родини? Щоб тримати замкненою? Я ж не звір який — справ не накою.

Наче у відповідь, лоб спалахнув ще більше, а груди здавило.

— Вибачте, але це для вашої ж безпеки, — озвався він лагідно. — Може, принести нову книгу?

От знову — його сумна посмішка і спроба відвернути розмову. 

— Так… — змирилась я, втиснувшись спиною у скло. Відколи у кімнаті без каміну стало так жарко? — Принеси, будь ласка, щось про історію цього світу… З малюнками, якщо можна. 

Мені було ніяково просити дитячі книги, та краще так, ніж губитися в незнайомих словах. До того ж, варто радіти хоча б тому, що я розумію їхню мову.

— І ще, — серце у грудях ще більш заболіло, пускаючи лавину жару по тілу. — Ух...

— Що з вами!? — Тім підскочив до мене. 

— Нічого страшного, — видихнула, хитнувшись убік. — Це не вперше, скоро мине. Краще скажіть: можна мені час від часу відчиняти вікна? Останнім часом у кімнаті занадто тепло….

— Тепло? Ви щось наплутали — ця кімната холодніша за інші, саме тому ми принесли вам так багато ков… Боги…

Чоловік хутко дістав якийсь предмет і гукнув: “Валеріан!”.  Одночасно з цим, я відчула, як кров закипіла, нагадуючи часи, коли лежала без свідомості. 

— Відійдіть! — відштовхнула Тіма подалі, бажаючи лише одного — опинитись надворі. Неймовірно, але вікно, котре я вважала замкненим, з гуркотом відчинилось. Мить — і я вже летіла вниз.

— Що…!? —  почувся позаду крик, але я не дослухала. 

Босі ступні (капці залишились десь там), ступали по хрусткій ковдрі з листя та снігу, що миттєво танув під ногами. 

Вітер колихав довгу сукню, ластячись та охолоджуючи пекельно-гарячу шкіру під нею. 

Нарешті…

 У вухах лунав дзвінкий дівочий сміх. Мій сміх.

— Мелісса! — хтось вхопив мене за руку.

— А? — розмитий погляд наткнувся на високого чоловіка з темним волоссям.

—  Все гаразд? — спитав він. Це був Валеріан.

— Так… Так! — вигукнула, намагаючись вирватись з цупкої хватки.

— Мелісса, глянь на мене, прошу, — голос був м’який, чого не скажеш про руки.

— Мелісса… — повторив він з мольбою. Щось у цьому голосі надломило мене, змушуючи прислухатись. 

Я зустріла його погляд — і жахнулася зі власного віддзеркалення у ньому. Навпроти ректора стояла не я. Це вогнище не могло бути мною.

— Що зі мною? — прошепотіла, нарешті помітивши оточуючу мене стіну з білого полум’я. 

— Вибачте, — погляд ковзнув по його тремтячій руці. Шкіра вже обгоріла. — Відпустіть… вам же боляче.…

Та він не відступив. Навпаки, притягнув ближче, сховавши мене у своїх обіймах.

Хотіла відштовхнути його —  навіть завела руки, але не відштовхнула — обняла, притягуючи якомога ближче. Зарилась у його тепло та аромат — хвої з легкою цитрусовою кислинкою. Так спокійно і надійно…  Але цей дивний присмак гару все псує.

— Відпустіть! — вигукнула,  відштовхуючи такі потрібні обійми, нарешті збагнув чому ректор так пахне. Тепер не лише рука — його груди, живіт і друга рука були опалені, а одяг, що ще нещодавно їх приховував, згорів. 

Ні… Ні-ні-ні! Я… Я не хотіла! 

Погляд зрадницьки вперся у надто чисту та цілу власну сорочку. Вона немов глузувала.

Коліна заболіли — певно, я вже не стою?

Полум’я згасло. Свідомість пішла слідом.