Глава 2 (частина 2)

Прийдешній Валеріан трохи посварив нас за те, що ми все ще сиділи на підлозі, але цей факт зовсім не засмутив мене. Сьогодні я, певно, знайшла свою першу подругу, тому подібна дрібниця ніц не може зіпсувати мені настрій. 

Ще однією радісною річчю стало запевнення ректора у тому, що я дуже швидко одужую і вже невдовзі зможу говорити. 

Так і сталось – через два дні голос повернувся, а з ним і питання, що росли у мені. Час розмови невідворотно наближався, породжуючи у мені щось поміж нервуванням та тріумфом.
І ось він настав.

— Тобі вже краще? — зайшовши у кімнату, запитав Валеріан, вже звично вмощуючись на стільці біля ліжка.

— Набагато. Тому я сподіваюсь отримати відповіді.

— Звісно, скажи, що останнє ти пам’ятаєш?

До цієї миті мені здавалось, що я пам’ятаю все дуже чітко, але відкривши рота зрозуміла, що це не так.  Події перед хворобою здавались замиленими та далекими. Це було дивно та неприємно.

— Мій день народження. Я… довго чекала на нього. Накопичувала кошти на сукню… Бо бажала одягнути у цей день щось своє, що належить лише мені. Вона була дуже красивою — схожа на ті, що я носила у дитинстві…

Спогади віднесли мене у часи життя з графинею — до занять з етікету, читання разом книжок та прогулянок садом з неймовірно пахучими жовтими трояндами. Графиня обожнювала ці квіти, а граф казав, що вони передвісники розлуки. Мабуть, він був прав, адже їм дійсно довелось розлучитись… 

Серце болісно стиснулось, і я закусила губу, щоб не розревітись. Присмак металу на язику трохи заспокоїв, повертаючи у сьогодення.

Валеріан не поспішав мене, лише спокійно очікував продовження.

— Куплену сукню сховала подалі від усіх — під ліжком у темному кутку. Мені здавалось, що це надійне місце. Але це виявилось не так. Мої м-м-м… знайомі… знайшли та знищили цей скарб. У свій день народження я з нетерпінням дістала сукню. Точніше те, що від неї лишилось — довгі смужки тканини. Ці… діти, знищили те, про що я так довго мріяла. 

Дивно, у моїй душі клекотіла ненависть, але голос майже не тремтів. Немов я розказувала неприємну, але чужу історію. Немов не ревіла над залишками колись чудового вбрання та не проклинала всесвіт, бажаючи кривдникам смерті. А може я й справді почала втрачати себе? Разом із сукнею згоріло щось важливіше — остання надія, що я можу стати частиною світу, як інші. 

— Далі усе як в тумані — робила звичні справи, але подумки була далеко від тіла. Ввечері, як і зазвичай, повернулась у кімнату та заснула. Наче й усе. 

— А чи не робила ти чогось незвичного перед сном? Можливо, хотіла якихось змін? 

— Ні, все було як і за… — почала було я, але засумнівалась. — Насправді… цей день приніс мені багато болю та розчарувань, тому… Перед сном я молилась. Молилась за те, щоб цей кошмар скінчився. Щоб змогла жити щасливо з тими, хто мене любить. 

— Зрозуміло, що ж, це може бути правдою, — тихо, ні до кого не звертаючись, промовив він.

— Що саме може бути правдою? — від дверей озвалася Веста. В руках у неї була миска з пахучим супом, і на мить аромат страви затьмарив реальність. Але лише на мить.

— Ймовірно, наша гостя… — він зробив паузу, дивлячись на мене з якоюсь дивною вагою у погляді. — прибула з іншого світу. Світу, якому з самого початку й не належала.

Слова впали, як камінь у воду.

— З… іншого? — пересохлим горлом прошепотіла я. У грудях щось різко стиснулося, пальці самі судомно вчепилися у ковдру. Що він верзе!? Він… збожеволів? 

Холодні мурахи табуном пройшлись по моїй спині, піднімаючи короткі волоски догори, а слідом, наче лавина, мене захлестнув жар.
— Не хвилюйся, — спокійно підняв руки Валеріан, мовби намагаючись заспокоїти мене.

— Інший світ… — я нервово засміялась, але сміх задихнувся в горлі, більше схожий на кашель. — Ви жартуєте. Такого не буває. Це просто… сон. Так-так, дурний сон. Марення, що привиділось після чергової склянки з гидотою.

— Не хвилюйся, — повторив він, і його рука спробувала накрити мою, але я відштовхнула її, —  зараз усе поясню. — Спокійно, ніяк не демонструючи незадоволення моїми діями продовжив він. —  Скажи, у якому місті ти жила? 

— Парле, що у Франці, — проковтнувши в’язку слину, промовила, вчепившись поглядом у лице чоловіка.

— Скажи, Веста, чи є у нашому світі такі місця? — перевівши погляд на дівчинку я майже молилась на те, щоб вона сказала “так”. Але її розгублений вигляд розбив мої надії ще до того, як вона відкрила рота для відповіді.

— Ні? — трохи не впевнено відповіла подруга, бігаючи поглядом від мене до чоловіка.

— Правильно, — рука Валеріана опустилась на голову феї. — Тепер питання до тебе, Мелісса. Скажи, чи перетиналась ти з магією раніше?

— Ні, — тихо промовила, відводячи погляд. Якась частина мене вважала, що їх слова хоч і дивні, та правдиві. Інша же казала, що оточуючі мене люди втратили глузд.

— Припустимо, що я вам повірила…  — сжавши ковдру ще сильніше, так що костяшки пальців побіліли, промовила я. — Та чому ви вважаєте, що я й не належала тому світу? 

— Твоя магія. Навіть не сам факт її наявності, а її сила та об’єм. Повір, дуже мало живих істот мають достатню силу для того, щоб власноруч перейти до іншої реальності. І ще менше з них мають такі навички будучи дитям. 

Останнє слово неприємно різануло по вухам. Я вже давно перестала вважати себе дитиною. Закони вулиці такі, що ти або дорослішаєш, або помираєш. 

— Виходить, Лісса маг!? — радісно вигукнула Веста, суттєво знизивши напругу та забираючи усю мою увагу. І як можна бути такою милою? 

— Так, і дуже сильний, — по-доброму посміхнувся Валеріан, і я вперше помітила схожість між ним на феєю. Невже родичі? Хоча це було б логічно, раз вони живуть разом.

— Лісса, ми зможемо разом навчатись магії! — дивлячись у її ясні очі з теплими золотими краплями, моя недовіра почала таяти наче крига під сонцем, а посмішка розквітати. В моїх очах Веста була схожа на весну – її прихід значив, що незабаром все буде гаразд — з-під снігу та холоду проступлять перші квіти, а слідом уся земля покриється зеленою ковдрою.