Глава 2 (частина 1)

Моєю першою думкою було: “Нарешті!”. 

Щурячись, я жадібно розглядала кожну деталь навколо: світлий напівпрозорий балдахін; дерев’яну стелю з хитрим сплетінням геометричних узорів; високі вікна, за якими вітер колихав багрове листя; стіл, де були лиш підсвічник і книга; два стільця, один з яких стояв біля ліжка; туалетний столик із дзеркалом… Хвилинку, дзеркало? Не вірячи власним очам, підвелася на ліктях. Бліда дівчина, що вдбивалась у ньому, зробила теж саме. І це було очікувано. Неочікуваним виявився колір волосся.

— Чому я знов біла? — промовила одними губами, уважно спостерігаючи, як дзеркало повторює мої рухи..

Долоні мимоволі спітніли. “Не хвилюйся, — заспокоювала себе, — яким би він не був, його вже побачили”. 

Руки і спина тремтіли від напруження, вимагаючи повернення у горизонтальне положення.

— Прокинулась? — пролунало від дверей. Від несподіванки руки ще більше ослабли і тіло мимоволі впало назад.

— Ви… — почала я, але голос не піддався. Що ж, слід радіти тому що маю — лише мовчати набагато краще, ніж бути ще й незрячою. 

— Не перенапружуйся. Напевно, в тебе багато запитань, але сьогодні розмова буде короткою, — володар голосу підійшов та сів на стілець поблизу. З такої відстані мені нарешті вдалося його розгледіти. Кремезний шатен трохи за сорок, з волоссям вище плечей, у яке вже вплелася сивина. Його очі були карі, пронизливі, а в кутках проглядали перші зморшки. Від нього відчувалась сила, що не потребувала демонстрацій — стримана,  мовчазна. Сидячи з прямою спиною та схрещеними на грудях руками, він нагадував льодову брилу — холодну, сувору, але не ворожу.

 — Моє ім’я — Валеріан Грасськи — ректор Шаенської Академії Магії. Наразі ти знаходишся у мене в гостях, на території академії. 

Тепер зрозуміло, чого я не могла згадати цю людину — неможливо пригадати того, з ким ніколи не зустрічалась.  І що це за звір такий “Академія Магії”? Невже оті пройдисвіти, що показують фокуси на площах, її закінчували? Сміх та й годі. І кого він хоче надурити такими фразами? Чи він вважає що перед ним ніц не розуміюче дитя? 

— Бачу по твоєму обличчю, що віри мені нема. Але я розумію тебе. На сьогодні досить. Давай пити ліки і спати, — з холодним спокоєм мовив він, простягаючи мені склянку з буро-зеленою рідиною. Так от як виглядає та мерзенна жижа.

З цією думкою я випила огидне зілля й, як зазвичай, провались у сон. 

*****

Після тієї розмови одужання пришвидшилось. Я потроху розминала кінцівки — стискала пальці, згинала руки у ліктях, ворушила стопами. Валеріан дуже прискіпливо слідкував за моїми діями, але не коментував. Лише додав до мого “раціону” ще декілька склянок з сумнівними напоями.

Минуло ще декілька днів і я змогла сісти. Від цієї здавалось би звичайної дії мене кинуло в піт, а спина, боліла так, наче ще трохи і хребет не витримає власної ваги. Але я терпіла. Терпіла до сліз у очах, поки остаточно не видихалась. Диявол, та чому це так важко? 

Ще декілька днів і ось я вже дивлюсь на пухнасті капці, турботливо залишені біля ліжка. Ці блакитні хмаринки здавались дуже м’якими навіть звідси. Так і хочеться їх торкнутись… Дивилась і сумнівалась. Чи варто? Хоча про що це я. Звісно варто! Хоч і лячно. 

Повагавшись ще, обережно звісили ноги з ліжка. Що ж, це було легко. А тепер…  Перемістивши вагу на руки, трохи сповзла так, щоб стопи попали на капці. 

“Ото я молодець” — подумалось мені, коли змогла встати на ноги. Що правда, ненадовго. Кінцівки зрадницьки підкосились, повертаючи основну частину маси тіла на руки. Які, нажаль, цього не очікували, а тому й не витримали. 

— Аш-ш-ш, — прошипіла, потираючи п’яту точку. Що ж, це було очікувано. 

Збіг чи ні, але саме в цей момент відчинилися двері, і в кімнату влетіла дівчинка, на вигляд трохи молодша за мене.

— І чого тобі не сиділось у ліжку! Невже на підлозі краще!? — пропихтіла вона, поставив руки в бока. Навіть не знаю, що приголомшило мене більше — її поява чи заява.

— Дуже болить? — куди м’якше запитала вона, схилившись наді мною. 

— Ні, — чи то  прошепотіла чи то просипіла я, метнувши декілька раз головою.

Незнайомка була чарівною — довгі пухнасті вії, карі з золотими краплинками очі, коротке в’юнке волосся кольору кориці та пухлі рожеві губи. Вона була немов витвір мистецтва — льляка, але ніяк не людина. Я мимоволі доторкнулась до її щоки — м’якої та теплої. 

— Жива… — беззвучно підтвердила, усе ще дивлячись на неї ніби приворожена.

— Е-е-е? — відсахнулась ця фея. Втратити тепло було неприємно, тому я знов скоротила відстань між нами, торкнувшись тепер її руки. На цей раз незнайомка, володарка того чарівного голосу, що я чула крізь сон, не відшатнулась. 

— Як тебе звати? — спитала вона. Неприємне питання… Яке ж ім’я назвати? Те, що дала мені графиня? Чи те, яке мені нав’язали у притулку? 

— Не хочеш казати? Ой, я й сама не назвалась. Мене звати Вестарія, для тебе —  Веста. 

Вестарія… красиве ім’я, наче вільний вітерець, що грається з дикими квітами. 

— Не-ма-є, — спробувала відповісти, але вийшло щось нерозбірливе. 

— Немає? Ти це хотіла сказати? — перепитала дівчинка і я кивнула у знак підтвердження. 

— Тоді нам потрібно його обрати! Наспраді, тобі дуже пощастило — у світі стільки імен, і ти можеш обрати будь-яке. Невже не круто?

Очі феї світились від захвату і я піддалась її настрою. Нажаль, мені не спадало на думку жодне ім’я, тому це право перейшло Весті. 

— М-м-м… — замислилась фея, кумедно надувши щоки. — Можливо, Мелісса? Мій дідусь полюбляє чай з нею. А ще каже, що вона дуже корисна! Мені подобається її аромат — він приємний та заспокійливий… Як на мене, ти схожа на цей аромат. Ти мені подобаєшься. 

Сказавши це, вона наблизилась до мене близько-близько, наче хотіла прочитати найменшу реакцію по очам. 

— Якщо тобі не подобається, ми можемо обрати інше… — знов збільшивши відстань промовила вона, та я побачила як її плечі трохи осунулись.