Глава 1

Пробудження виявилось не з приємних. Голова боліла так, наче нещодавно цілувалась зі сковорідкою, а власне тіло сприймалось якимось чужим — наче мене поділили на безліч маленьких шматків, а потім зібрали до купи. Причому зібрали якось неправильно — переплутав шматки між собою, але лишивши “вже як є”. Хм, можливо пательня все ж була? Інакше чому таке враження, що мене на ній і засмажили? Тіло пекло і плавилось — я розчинялась у власному полум’ї — в ньому ж згорала і відроджувалась. Знову і знову. Змилуйтесь, я же не фенікс який — лише людина.

— Води… — хрипло прошепотіла, не сподіваючись отримати бажане.

— Прокинулась? — пролунав незнайомий голос, і трохи по тому щось прохолоне торкнулось моїх пересушенных губ. 

— Тобі потрібно це випити, дитя, — продовжив незнайомець. Мені спало но думку, що “щось прохолоне” може бути склянкою з водою. Прийнявши цю версію за правду, жадібно ковтнула рідину й одразу закашлялась. То була не вода. Вода такою гірко-в’язкою не бува.

— Не смачно, знаю. Але пити треба. Інакше не впевнений, що ти доживеш до завтра.

Одночасно зі словами, гидка рідина знов була піднесена до рота і аккуратно, але наполегливо влита в мою горлянку. Майже одразу свідомість затьмарилась і я знову провалилась у сон.

Наступне пробудження мало чим відрізнялось від попереднього. І наступне… і… ой годі, будемо чесними — дуже багато наступних пробуджень не відрізнялось від самого першого. Моє життя перетворилось на розклад немовляти: прокинутись, випити, заснути. Єдина різниця — я не кричала між цими подіями. Хоча були б сили — може й покричала б. А так… Нудно. Навіть очі не відкриваються. 

Не знаю, чи впоралась би я з цим пеклом, якби не голос, що постійно говорив до мене. Він казав, що така сильна дівчинка не може здатись через таку дрібницю. Ха! Спробував би сам пройти через подібну “дрібницю”. Подивилась би я тоді на твоє скиглення. Та все ж, варто подякувати цьому незнайомцю. Він змушував мене раз за разом поринати у морок пам’яті, шукаючи хоча б крихту відповідей. Нехай головну з них — «Хто ж ця людина, що так відчайдушно бореться за життя тієї, яка майже відмовилася від себе?» — я так і не знайшла. Але злість від незнання ставала моїм стимулом. І поки цього було достатньо.  

З часом голосів побільшало. Якщо той, що давав мені цю гидоту, був подібний до вечірнього озера — прохолодного й глибокого, то новий — схожий на жовтого метелика: легкий, теплий, дзвінкий. Чуючи його, моя душа зцілювалась і заспокоювалась — наче я лежу на квітковому полі з тисяч кульбаб, що злітають у небо при кожному подиху вітру. Ця людина, це дитя, не розуміло, чому я не прокидаюсь. Я відчувала її дихання на обличчі, тепло маленьких долонь, що стискали мої руки.. Чула кожен шурхіт, зітхання, рух… але не могла на них відповісти. Тіло було надто важким. Як і повіки, що вперто не відкривались.

Я все ще багато спала, але це була вже не непритомність. Час від часу навіть бачила сновидіння — дивні й аж надто реальні. В них був красивий чоловік, що спостерігав за мною. Іноді він щось питав, іноді — розповідав. Мені не вдавалось запам'ятати його обличчя, але поринаючи в сон сподівалась побачитись знов. З ним було комфортно і просто. Не треба було захищатись, розмірковувати над наступним кроком. Він не ображався на мене, не кричав, не прагнув бути головним. Він просто був поруч. Просто розмовляв. І цього “просто” було більш ніж достатньо. 

Я вже не могла відмовитись від життя. Не могла здатися. Я обіцяла йому… 

Минав час. Періоди бадьорості збільшувались, а розмови з красенем ставали все рідші. 

Біль майже зник — вогонь згас і тіло поступово поверталося до норми.

Ще трохи і я забула про незнайомця зі сну. Тепер моєю головною метою було відкрити очі. Іноді це навіть вдавалося. Хай не повністю, хай ненадовго — але це був добрий знак.

Пройде ще трохи — і мені вдасться роздивитись кімнату, в якій перебуваю. І, ймовірно, здивуватись, що не знаю цього місця. Я давно вже зрозуміла: це не той притулок, де я провела останні роки. Але розуміти це одне, а побачити на власні очі — зовсім інше.