Пролог

На вершині гори, омитої з трьох боків вічно бурхливим океаном і овіяної тисячами вітрів, стоїть дивакуватий будинок. Вдень його стіни блищать мов сонце на воді, а як місяць зійде — чутно сопіт втопленого даху. Не тільки дім, а й гора була наче живою — сама земля на ній дихала, а струмки були наповнені цілющою водою. Кажуть, що під кронами її дерев недуги відступають, а тіло сповнюється силою, якої не дають навіть молитви.

Люди вірили, що на горі живе безсмертна мандрівниця — стара з молодим обличчям, що прожила більше, ніж здатна вмістити людська памʼять. Тому і домівка її була незвичною. Поки дихає господиня — живе й дім, і жодне віконце в ньому не кривиться, жодна черепиця не знає старості. 

Рідкісним щасливцям випадало побачити господиню — дівчину дивовижної краси з довгим білявим волоссям і пронизливими синіми очима, в яких ховається біль прожитих століть. Кажуть, що зазирнути в них — водночас благословення і прокляття. Їхня глибина зачаровує, та слідом тягне у безодню жаху безсмертної істоти.

Одного дня мандрівниця дізналася про плітки й вирішила сховати свій дім від непроханих гостей. Їй було огидно думати, що її погляд може позбавити когось сну чи розуму. 

Лише одна ніч, а ліс геть змінився. Привітні донині дерева зросли вище й щільніше, сплітаючи крони в суцільний лабіринт. Шепіт листя став іншим — химерним та незрозумілим, не зовсім природним. Тіні згустилися, а коріння виросло так густо, що стежки губилися ще до того, як подорожній встигав зробити другий крок.

Та все ж були сміливці, що наважувалися ввійти під непривітні крони. Недовго. Бо всі вони поверталися туди, звідки починали шлях. Злякані та сіді. Їх погляди назавжди залишались порожніми, а тремтячі губи невпинно повторювали, що ліс і усі хто там побував — прокляті. 

Минули століття. Історія про красуню зникла з людської пам’яті. Натомість легенда про прокляту гору розквітла ще пишніше. Її розповідали навіть там, де океану не бачили та солоного повітря не вдихали. Усі прагнули бодай раз побачити скарб, захований серед хащ. Дізнатись, чому навіть дракони — володарі неба й полум’я —  не здатні його здобути. 

А “скарб” тим часом сидів перед будинком і повільно, майже механічно, виводив чорнилом чергові рядки. 

Його очі, що колись сяяли яскравіше за сапфіри, тепер затяглися каламутною пеленою порожнечі й байдужості.

— Дорогий щоденнику, — вивела бліда рука, — чи знаєш ти, як помирають боги? Як зникають ті, кого неможливо вбити, ті кого величають творцями світів? Ні? Не дивно. Ате це недоступно. Та й самі боги знають не набагато більше… Чуєш, щоденнику? Пісня стає голоснішою. Її мелодія, немов безліч дзвіночків, лунає в моїй розбитій душі. Може, вона хоче зцілити її? Навряд. Швидше за все — це довгоочікуване заспокоєння, що нарешті мене наздогнало… Захід сонця сьогодні і справді особливий. Чому ж я не помічала цього раніше? Це життя було надто довгим і виснажливим. Чи не сама я в усьому винна? Але які ж безглузді думки… Усе й справді могло скластися інакше. Та зараз — це не має жодного значення.

Відклавши перо, дівчина підвелася. В її очах, вперше за довгий час, спалахнули іскри. На жаль, це було не відлуння радості й навіть не люті — лише божевілля. Багряне сонце відбивалося в її очах, забарвлюючи волосся у колір крові та осяюючи тендітну постать майже потойбічним світлом. Земля тихо гуділа, наче пробуджена від дрімоти, а вітер підіймав у повітря незлічені пелюстки квітів. 

Глибоко вдихнувши, дівчина посміхнулася — і посмішка ця була схожа на іскри в очах.

— Твоя мелодія майже звела мене з розуму! Тож забери мене! — вигукнула мандрівниця, простягаючи руки до неба. 

У наступну мить її пальці перетворилися на легкі пелюстки й розсипалися вітром, змішуючись із безліччю інших, що кружляли навколо.

— Дякую, —  прошепотіла вона, і в її очах спалахнули вогняні сльози.

— Дякую, — мовила ще тихіше, дивлячись на щось невидиме живим. Майже беззвучно, вона завершила:

— Вибач… Я справді занадто втомилася…