Літак з бананами.

Невеликий літак із потертим фюзеляжем якраз розігрівав гвинти та готувався до зльоту, коли в сектор для вантажного транспорту заїхав сміттєвоз. Ніхто зі співробітників аеропорту навіть не поставив запитань водієві і його напарнику на платформі, адже вони це робили щодня. До того ж казнокради добре закопалися у смітті й сиділи там, мов миші. 

— Уже можна вилазити, — сказав темношкірий чоловік. 

І подав раніше обумовлений знак: тричі вдарив долонею по корпусу автомобіля. Колишній депутат, як крокодил на полюванні, визирнув з-під купи сміття і, переконавшись, що небезпека минула, потяг на поверхню інших. Забруднена, наче чортяки, компанія заплювалася від гидоти, і тільки у плішивого бугая нічого не змінилося — він продовжував тихо похропувати закривавленим ротом. 

— Ахмеде, — помахав рукою братові робітник сміттєвоза і зістрибнув з платформи. — Привіт, брате. 

Він покрокував до молодого хлопця років двадцяти п'яти. 

— Ти вже завантажився? Напевно, скоро відлітаєш? 

Родичі почали обійматися. 

— Так, за хвилин двадцять мені нададуть злітну смугу, — відповів Ахмед. 

І за спиною брата побачив жменьку казнокрадів у лікарських халатах. 

— А це хто такі? І що за мужик із закривавленим ротом попідруки? 

— Не хвилюйся. 

Чоловік відпустив кровинку і, переконавшись, що не забруднив пілота комбінезоном, пояснив: 

— Це туристи, вони подарували мені годинник, — продемонстрував він ліву руку. — Уявляєш, у них якось усе не задалося: спочатку тікали від поліції аеропорту, потім їх викрали бандити, відібрали всі гроші й морили голодом. Поглянь, як щоки впали. І головне, не можна повідомляти владі, ті з бандитами заразом. Повір, я бачив, як один з них намагався наздогнати сміттєвоз і застрелити нас. Ще та подія. 

Оповідач закивав головою. 

— Стривай, — трохи розхвилювався Ахмед. — Навіщо вони тут? Мені не потрібні проблеми, та й тобі теж. Відвези їх у готель, вони ж десь зупинялися. 

— Саме так, — прозвучала ствердна відповідь. — Але не можу. Ти хіба не чув, що трапилося з «Шик-чи-пшиком»? Він луснув чи його порізали. Коротше, я так і не зрозумів. Не кажу вже про плітки про голодну мумію Тутанхамона. Але ти не хвилюйся, людям треба допомогти. І плата за це чудова.

Він дістав з кишені свого брудного комбінезона два діамантові зуби та мовив: 

— Один — мені, інший — тобі. Таке ми з тобою за десять років не заробимо. Візьми бідолах на борт, відвези в Київ. У тебе ж там із бананами місця вистачить? 

Ахмед ще хвилювався, але пристойний зиск підштовхнув його. 

— Вистачить, — ніколи не бачив він подібного. — А проблем не буде? 

Хлопець про всяк випадок озирнувся. 

— Жодних, — твердо відреагував брат. — Нас ніхто на в'їзді не перевірив. Ти ж знаєш, ми тут буваємо щодня, забираємо сміття. Лети спокійно, я ручаюся. 

— Значить, ніхто не бачив, — став заспокоюватися пілот. — За десять років не заробимо… 

Він ще раз подивився на коштовності в долоні й узяв собі один зуб. 

— Нехай проходять у банановий відсік та сідають на ящики, летіти годин шість. Гучно буде, але це краще, ніж нічого. 

Ахмед вказав казнокрадам пальцем на літак і про всяк випадок голосно сказав: 

— Розташовуйтесь на коробках, місця вистачить усім. І готуйтеся, трохи трястиме. Пташка в мене далеко не нова.

Не розібравши жодного слова, друзяки з босом попідруки усе ж зрозуміли, чого від них хочуть, і стали підійматися трапом всередину тіснуватого салону. 

— Згодиться, — озирнувся навколо хлопець зі шрамом. — Головне, щоб це коритце злетіло.

Він зазирнув у кабіну пілота, де стояло два пошарпані крісла, а панель управління віддавала тьмяним відтінком старої фарби. 

— Усе ж краще, ніж нічого. Головне — дістатися додому.

— Ну що, мужики, — тим часом у салон заскочив Ахмед. — Мені дозволили зліт, тримайтеся міцніше. Вночі нас прийме «Бориспіль». 

Чоловік зачинив за собою зовнішні двері. 

— Попрощайтеся з братом, — вказав пальцем на ілюмінатори. — Не знаю, коли ви побачитеся знову. 

Пілот зайняв своє крісло і літак рушив. 

— Бувайте, друзі! — усміхнено змахнув рукою темношкірий чоловік за бортом. — Приїжджайте ще, з радістю покатаю на сміттєвозі. 

Він трохи пробігся за транспортом. 

— Бувай! Бувай! — замахали у відповідь казнокради. — Що б ми без тебе робили?

Вони відлипли від вікон і попри шум гвинтів почули, як про себе дали знати їхні шлунки. 

— Здається, час підкріпитися, — зауважив колишній депутат, поглянувши на коробки з виразним малюнком яскраво-жовтих бананів. 

— Підтримую! Однозначно! — пролунала згода від друзяк.

І вантаж Ахмеда почали розпаковувати. 

— Вам не здається, що ці банани надто зелені? — поцікавився ексважливий дипломат.