На сміттєвозі до готелю.

— Бігом, поки нас усіх не переловили, — налякано сказав ексважливий дипломат. — Сподіваюся, ніхто не знає, куди конкретно ми зібралися. 

Він окинув поглядом туристичні автобуси вздовж дороги. 

— Я нікому не говорив. І я, і я, — пролунали голоси у відповідь. 

А хлопець зі шрамом додав: 

— Хіба що бос комусь нашепотів, поки ми зволікали. 

— Це навряд, — був переконаний колишній депутат, іронічно посміхаючись. — Начальнику було ніколи. Він махав ножем, ніби очманілий. А тепер он як чм’якає костюмом — спробуй дожени. І головне, свій пакет не загубив. Треба його позбавити антикваріату, бо що, як захоче в туалет по-іншому? Ще дуба вріже. 

Казнокрад спантеличився і гучний свист співробітників аеропорту за спиною змусив подумати про інше. 

— Мужики, на автобус нам не можна — спалимося. Тим більше бос неадекватний. Вчинимо інакше. 

Він помітив сміттєвоз, що якраз проїжджав повз. 

— Застрибуймо, поки не пізно, — останнє, що сказав ініціатор оригінального зникнення. 

І став поруч із робітником на платформу біля повного контейнера різної гидоти. 

— Ні, не можна! Не можна! — замахав руками темношкірий чоловік. 

Уже хотів махнути водієві, щоб той зупинився, але сталося дві події. По-перше, його увагу відвернули інші стрибуни, зокрема водолазний костюм, що вмостився поруч. По-друге, колишній депутат розстебнув свій ручний годинник і простяг місцевому. Посмішка у відповідь власника брудного комбінезона послужила гарантією прогулянки на сміттєвозі, проте стояти на парапеті для бешкетників було небезпечно. 

«Віу-віу-віу!» — неподалік пролунала поліційна сирена й автомобіль охоронців правопорядку виглянув з-за повороту. Добре, що місцевий швидко збагнув, що відбувається, і, зовсім не бажаючи залишитися без подарунка, одного за одним казнокрадів заштовхав у контейнер зі сміттям. Примушувати людей сховатися з головою не довелося, тому поліціянти проїхали повз, нічого не запідозривши. 

— Куди вас відвезти? — іноземною мовою запитав власник брудного комбінезона і зобразив допитливу міну. 

Колишній депутат, як крокодил на полюванні, очима визирнув з-під купи сміття та, переконавшись, що небезпека минула, потяг на поверхню решту. Забруднені, як чортяки, казнокради заплювалися від гидоти. Тільки у плішивого бугая нічого не змінилося — він продовжував «насолоджуватись» аміаком. 

— Куди вас відвезти? — знову повторив темношкірий чоловік і його вираз обличчя допоміг здогадатися. 

— Готель «Шик-чи-пшик», будь ласка, — відповів хлопець зі шрамом. — І скоріше, набридли ці муки. 

— «Шик-чи-пшик», зрозуміло. 

Місцевий посміхнувся і, поглянувши на дорогий годинник, не зрозумів, чому їхній колишній власник збирається в таку діру. 

— Агов, — звернувся він до людини за кермом. 

І грюкнувши долонею по корпусу сміттєвоза, таки привернув увагу. Водій висунув голову з кабіни та запитав: 

— Що треба? 

— У нас тут пасажири. Тільки не хвилюйся, — блиснув дорогим подарунком чоловік, — розплатилися добре. Їдь у «Шик-чи-пшик». Мабуть, любителі гострих відчуттів. Адже там, крім акул, дивитися нема на що. Та й робити теж, ідіоти. 

Він посміявся із замурзаних чоловіків у контейнері та додав своєю мовою: 

— Сподіваюсь, ще зустрінемося. Якщо, звісно, зостанетеся живі. А за годинник дякую — продамо з напарником і пів року буде, чим годувати сім'ю. 

Сміттєвоз продовжив рух автострадою повз безлюдну пустелю. Згодом по обидва боки дороги замиготіли різноманітні готелі, магазинчики, пальми, а де-не-де в затінках туристів чекали верблюди.