На тачанці до аеропорту.

Літня «Шарочка» грілася у променях ранкового сонця, оксамитове небо виблискувало, а пташки співали на деревах — усе сприяло відпочинку. Тільки плішивому бугаю на зупинці було не до пісень. 

— Ну, і де ці придурки? Скільки їх можна чекати. 

Чоловік нервово сіпнув задерту на повненькому пузі футболку. 

— Я тут уже пів години стирчу. Ні автобуса, ні людей. 

Він заходив по колу у шльопанцях і замахав пакетом з речами. 

— Я їх усіх просто знищу, дурбецали нещасні, — біснувався авторитет. — Сказав же, де зустрічаємося. Невже злякалися? От бовдури, зовсім не зрозуміли моєї беззастережної стратегії. 

«Шльоп-шльоп-шльоп» — так і відбивали музику шорсткі п'яти бугая, а шльопанці ледь не тріскалися на пазуристих ступнях. 

— Ну, нарешті! 

Раптом чоловік помітив парочку в дорогих костюмах, що вискочила з підворіття. Двійка колишніх казнокрадів, ексважливий дипломат і колишній народний депутат, тягли за собою візок із горою сумок, наче переїжджали назавжди. 

Тим часом з-за рогу найближчого будинку з’явилося ще двоє — хлопець зі шрамом та нещодавно звільнений за хабарі скарбник. Власники трикотажних майок і підстрелених шортів несли на плечах величезні рюкзаки й тягли щось схоже на несвідому людину або труп. 

— Що за дурня? — округлив очі плішивий бугай. — Я ж не казав перти когось насильно. Бракувало, щоб це хтось побачив.

Він крадькувато озирнувся. 

— За рукоприкладство із селища виганяють, недоумки. 

Авторитет зрадів відсутності людей довкола і заразом засмутився пропажею автобуса. 

— Скоріше, ідіоти! — неголосно прикрикнув на спільників чоловік. — І відпустіть дурня, нехай сам іде. Не треба боятися акул, я їх візьму на себе. Кого мають пожаліти першим? 

Він промимрив останні слова, і зухвала відповідь хлопця зі шрамом здивувала: 

— А хто їх боїться? У нас тут водолазний костюм XVIII чи XIX століття. Хоча, яка різниця? Головне, він залізний — жоден монстр не прокусить. Тож не переймайтеся, босе. Ми в ньому по черзі купатимемося. 

Майже доперла двійка антикварну річ, і серед зупинки вибухнув гнівний голос бугая: 

— По-перше, бовдури, на мене таке не налізе, — поглянув він на свій пивний живіт. — По-друге, звідки ви сперли ці залізні обладунки? Хочете, щоб нас із селища вигнали? Таку пропажу будь-який дурень помітить.

Чоловік знову тишком-нишком озирнувся. 

— З музею, босе, — негайно відповів той самий хлопець і додав: — Водолазної справи чи води. Коротше, того, що біля театру ляльок у Києві. Я туди огледітися ходив, і ось сподобалося. 

Він вказав на щось схоже з бронею стародавнього лицаря, тільки округлих форм, і шоломом, як у прибульця. 

— Огляд, правда, буде не найкращий. 

Дивак вказав пальцем на каламутне скельце фронтальної частини шолома, та колишній скарбник поруч заспокоїв: 

— Нічого, спиртиком протремо і все буде гаразд. Кажуть, у цьому Шарм-ель-шо хороший алкоголь. 

— Я тобі дам алкоголь, йолопе, — нахмурився плішивий бугай. — Ми повинні поводитися гідно. Треба викликати в людей жалість, а не агресію. Інакше так і сидітимемо в залізобетонних коробках. 

— А що вже наливають? Так, мені б швидше. Відпочинок є відпочинок, — саме приспіла двійка з візком і про всяк випадок послабила краватки на шиях. 

— Я вам зараз наллю, мало не буде, — пригрозив кулаком авторитет. — Де решта? І навіщо ви тягнете з собою стільки сумок? Ви на все життя переїжджаєте? 

Він струснув своїм пакетом. 

— Пара трусів, плавки, майка і все. Ми ж порожняком відпочивати збираємося. Не кажу вже про цю купу заліза. 

Бугай вдарив ногою водолазний костюм. 

— Хоча, я б у ньому спробував з акулами пообніматися. Якщо влізу, звісно. 

— Не хвилюйтеся, босе, — запевнив хлопець зі шрамом і пояснив: — Для чого, по-вашому живіт у костюма такий кулястий? 

— Ну… — прогугнявив авторитет. 

— Я його навмисно молотком розклепав. Навіть мішок з картоплею запихав, щоб переконатися, — враз похизувався балакун. — Будьте певні, влізете зі свистом. 

Хрясь і долоня бугая зі свистом вліпилася в потилицю хлопця, а двійка з візком про всяк випадок почала викидати зайві сумки на асфальт. 

— Значить, інші побоялися акул і тому не прийшли, — здогадливо промовив авторитет і додав: — Чорт з ними, зайві дурні нам не потрібні. Ще загубляться десь по дорозі. До речі, котра година? 

Він згадав про головне. 

— Справа до обіду. 

Поглянув на годинник колишній депутат, чим викликав у своїх друзяк бурхливу реакцію. 

— Настав час перекусити. Ага, я вранці не снідав. А може, ну його, цей «Шик-чи-пшик»? Пообідаємо і спати. 

— От ідіоти, — здивувався авторитет. — Я мушу розжалобити людей. Ми зобов'язані діяти за планом. Інакше про нас забудуться і влади більше не бачити.