Подільський Єрусалим

Заснування 1583–1585 р
Табір Яна Замойського на березі річки Мурашки. Сутінки.
 Спекотне літо, запах полину, далеке виття вовків і рипіння коліс обозу.
Ян Замойський, великий канцлер коронний, стояв біля розлогого дуба, вдивляючись у те, як сонце повільно тоне в густих травах Подільського степу. Перед ним розстилалася долина, де зливалися дві річки — Мурашка та Ковбасна. Для звичайного воїна це була просто дика земля, "татарський шлях". Для Замойського це був чистий аркуш, на якому він збирався написати свою історію.
— Тут буде не просто фортеця, Бернардо, — промовив канцлер, не повертаючи голови. — Тут буде замок, який дихатиме в унісон із моїм серцем.
Позаду нього стояв італійський архітектор Бернардо Морандо. Він тримав у руках сувій пергаменту, але зараз він йому був не потрібен. Він уже бачив це місто у своїй уяві.
— Синьйоре, — тихо відповів італієць, підходячи ближче. — Земля тут м’яка, але камінь, що лежить глибше, дасть нам міцність. Ви хочете "Città ideale"? Ідеальне місто?
— Я хочу місто, яке не зможе спалити жоден кримський хан, і в якому купець із Венеції почуватиметься так само впевнено, як у Кракові, — Замойський різко повернувся. Очі його блищали азартом. — Шаргород. Я назву його на честь мого роду, на честь Шарія. Це буде символ того, що Польща прийшла сюди назавжди.Канцлер жестом запросив архітектора до великого столу, накритому вовчою шкурою, поверх якої лежали креслення.
— Подивися сюди, — вказав пальцем Замойський на вигин річки. — Замок має стояти на мисі. П’ять бастіонів. Це не обговорюється.
— Але, пане канцлере, — зауважив Морандо, — костел і синагога мають бути вписані в оборонне кільце. Ви даєте дозвіл юдеям будувати таку міцну споруду?
— Морандо, ти майстер каменю, але я — майстер людей, — Замойський усміхнувся краєчком губ. — Якщо євреї збудують синагогу, схожу на фортецю, вони захищатимуть її до останньої краплі крові. А захищаючи свій дім, вони захищатимуть мої кордони. Мені потрібні люди, які вміють рахувати гроші і тримати зброю, коли прийде біда.Вони кажуть, що я божевільний. Будувати місто там, де вітер гуляє швидше за вершника, а смерть прилітає з першою стрілою татарина. Кожен камінь, який я сюди привезу, буде омитий потом моїх селян і золотом моєї скарбниці. Але що є життя без сліду? Королі помирають, їхні укази гниють у архівах, а камінь... камінь стоїть століттями. Я закладу тут костел Святого Флоріана. Нехай вогонь віри випалить страх із сердець тих, хто тут оселиться. Я бачу цей ринок, наповнений вовною, вином і зброєю. Шаргород буде ключем від Поділля. І якщо цей ключ колись зламається — значить, зламається і вся держава."Минуло кілька місяців. Будівництво почалося з неймовірною швидкістю. Сотні копачів рили рови, а мулярі зрізали дерн.
Персонаж: Лукаш, молодий підмайстер, який втік із-під Львова шукати долі.
Лукаш витер піт із лоба. Його руки були стерті в кров від важкого вапняку.
— Ей, малий! — гукнув його старий каменяр Гнат. — Не спи, бо камінь душі не має, придавить і не запитає, як звали.
— Дядьку Гнате, а правда, що канцлер обіцяв волю кожному, хто тут три роки проживе? — запитав Лукаш, важко дихаючи.
— Волю він обіцяв, — сплюнув Гнат. — Тільки забув сказати, що до тієї волі татарський аркан у комплекті йде. Бачиш отой пагорб? Вчора там бачили роз'їзд. Десять вершників. Дивилися на нас, як вовки на отару.
Раптом з боку лісу почувся тривожний звук сурми.
— До зброї! — закричав десятник надвірної варти Замойського.
Лукаш побачив, як на обрії піднявся пил. Це не була велика орда, лише загін фуражирів, але для незахищеного будівництва це означало смерть.
Діалог під час сутички:
Замойський виїхав на своєму сірому коні, оголивши шаблю. Його охорона — жовніри в блискучих кірасах — швидко вишикувалася в лінію.
— Не дати їм підійти до рову! — командував канцлер. — Стріляйте в коней!
Лукаш схопив важку кирку. Поруч із ним став молодий єврей Хаїм, який щойно привіз вози з провізією.
— Тримайся ближче до муру, хлопче! — крикнув Хаїм, витягуючи короткий ніж. — Нам ще місто будувати!
— Ти теж не тікаєш? — здивувався Лукаш.
— Куди тікати? Моя крамниця вже в планах архітектора забита. Хто я такий, щоб псувати плани пана Морандо?
Стріла свиснула біля самого вуха Лукаша і встромилася в дерев’яне риштування. Це було перше "вітання" від степу новому місту.Будівництво Шаргорода нагадувало розтривожений мурашник. Ян Замойський не просто зводив стіни — він будував цивілізацію посеред хаосу. Поки майстри викладали тесані блоки костелу Святого Флоріана, на іншому кінці майбутньої ринкової площі єврейська громада, яку канцлер особисто запросив із Львова та Кракова, закладала фундамент своєї синагоги.
Бернардо Морандо ходив між об’єктами з довгим мірилом у руках. Його обличчя, колись засмагле під сонцем Падуї, тепер стало сірим від вапняного пилу Поділля.
— Синьйоре канцлере! — гукнув Морандо до Замойського, який саме перевіряв міцність нових воріт. — Ці люди... вони не хочуть будувати просто храм. Вони вимагають, щоб стіни синагоги були два лікті завтовшки і мали бійниці для гармат! Це порушує симетрію площі!
Замойський зупинився і подивився на архітектора. В його очах грали іскри іронії.
— Мій дорогий Бернардо, ти занадто довго жив серед італійських палаців, де найбільша загроза — це отрута в бокалі вина. Тут, на Мурафі, ворог приходить не з посмішкою, а з кривим ятаганом. Якщо єврейська молитва буде захищена двома ліктями каменю — я буду спати спокійніше. Нехай будують. Це буде не просто дім молитви, це буде наш північний бастіон.Будівництво Шаргорода нагадувало розтривожений мурашник. Ян Замойський не просто зводив стіни — він будував цивілізацію посеред хаосу. Поки майстри викладали тесані блоки костелу Святого Флоріана, на іншому кінці майбутньої ринкової площі єврейська громада, яку канцлер особисто запросив із Львова та Кракова, закладала фундамент своєї синагоги.
Бернардо Морандо ходив між об’єктами з довгим мірилом у руках. Його обличчя, колись засмагле під сонцем Падуї, тепер стало сірим від вапняного пилу Поділля.
— Синьйоре канцлере! — гукнув Морандо до Замойського, який саме перевіряв міцність нових воріт. — Ці люди... вони не хочуть будувати просто храм. Вони вимагають, щоб стіни синагоги були два лікті завтовшки і мали бійниці для гармат! Це порушує симетрію площі!
Замойський зупинився і подивився на архітектора. В його очах грали іскри іронії.
— Мій дорогий Бернардо, ти занадто довго жив серед італійських палаців, де найбільша загроза — це отрута в бокалі вина. Тут, на Мурафі, ворог приходить не з посмішкою, а з кривим ятаганом. Якщо єврейська молитва буде захищена двома ліктями каменю — я буду спати спокійніше. Нехай будують. Це буде не просто дім молитви, це буде наш північний бастіон.Тим часом у тимчасовій дерев’яній корчмі, яка виникла швидше за першу вежу, зібралося строкате товариство. За одним столом сидів козак Максим, чий оселедець був закручений за вухо, і старий рабин Ісаак, який прискіпливо вивчав сувій.
— Слухай-но, ребе, — Максим гупнув кухлем по столу. — Твій канцлер каже, що ми тепер тут одна сім'я. Але мої хлопці кажуть, що земля ця — козацька. Мурафа пам'ятає копита наших коней, а не ваші креслення.
— Пане козаче, — спокійно відповів Ісаак, не піднімаючи очей. — Земля пам'ятає багато чого. Вона пам'ятає скіфів, пам'ятає римські монети, які ми тут знаходили, коли рили рів. Але камінь належить тому, хто його поклав. Канцлер дає нам захист. А що даєш ти? Тільки пил з-під копит?
— Я даю вам спокій! — Максим нахилився ближче, його голос став тихим і небезпечним. — Бо коли прийде Орда, ваші стіни стануть вашою пасткою. А ми — вітер. Вітер не можна замкнути в замок.Поки на горі стукали молотки, внизу, в густих очеретах річки Ковбасної, відбувалася інша зустріч. Троє вершників у татарських халатах, але з обличчями, що видавали в них перекинчиків-яничарів, розмовляли з місцевим шляхтичем, якому Замойський відмовив у наділі.
— Він будує надто швидко, — прохрипів один із вершників. — Гірей-хан не задоволений. Вежа на південному боці вже закриває огляд на переправу.
— Дайте мені людей, — озвався шляхтич, нервово смикаючи рукавичку. — Я знаю, де вони тримають порох для підриву скель. Один вибух — і вся робота італійця полетить у прірву. Замойський подумає на козаків, козаки на татар...
— Ми дамо тобі вогонь, — відповів яничар. — Але пам’ятай: якщо Шаргород встоїть, твій голова буде прикрашати його воротаТієї ночі Лукаш, молодий підмайстер, не міг заснути. Йому здалося, що з боку річки доноситься дивний сплеск. Не риба, не видра — щось важче.
Він схопив смолоскип і вибіг на недобудований мур. У темряві він побачив тінь, що ковзала вздовж складів із селітрою.
— Хто там?! — крикнув хлопчина.
Замість відповіді свиснув арбалетний болт, зачепивши плече Лукаша. Хлопець впав, але встиг вигукнути те, що стало сигналом для всього міста:
— Пожежа! Зрада!
Через хвилину заговорив дзвін Святого Флоріана. Це був його перший голос — не святковий, а тривожний.Замойський вискочив із намету в одній сорочці, але з шаблею в руці.
— Морандо! Де твої вартові?! — кричав він, розсікаючи нічну темряву.
— Вони вбиті, пане канцлере! — архітектор з’явився з пістолем. — Вони хотіли підірвати центральний бастіон!
Лукаш, затискаючи рану, бачив, як Хаїм, молодий єврей, з яким він розмовляв вдень, тягнув від палаючого складу важкі бочки.
— Помагай, дурню! — гаркнув Хаїм. — Якщо це вибухне — Шаргорода не буде!
Вони разом, поляк і юдей, штовхали бочки в мокру багнюку під дощем іскрами, поки навколо свистіли кулі та дзвеніла сталь. Це був перший іспит для міста. Воно ще не народилося, але вже почало боротися за життя.Ранок після нападу був сизим і холодним. Над Мурашкою слався густий туман, який змішувався з гірким димом від згорілих риштувань. Ян Замойський стояв на краю недобудованого бастіону, заклавши руки за спину. Його дорогий кунтуш був заляпаний грязюкою, а на щоці виднілася подряпина від порохового спалаху.
Перед ним на колінах стояли троє схоплених нападників. Один із них — той самий шляхтич, пан Гурський, який ще вчора кланявся канцлеру, сподіваючись на привілеї.
— Чому, Адаме? — тихо запитав Замойський. Його голос був небезпечнішим за крик. — Я дав тобі захист. Я дав тобі право торгувати.
— Ви будуєте тут в’язницю, пане канцлере! — виплюнув Гурський, піднімаючи налиті кров'ю очі. — Ви привели сюди іноземців, євреїв, італійців... Ви топчете наші старі шляхетські вольності своїми мурами! Степ має бути вільним!
— Степ без мурів — це братська могила, — відрізав Замойський. Він повернувся до начальника варти. — Повісити їх на в’їзній брамі. Нехай кожен, хто приїде в Шаргород, знає: тут панує закон, а не свавілля.Лукаш сидів на колоді, поки стара жінка-травниця перев’язувала йому плече. Поруч на землі сидів Хаїм, відмиваючи сажу з обличчя.
— Чув, що канцлер сказав? — прошепотів Лукаш. — Повісять їх. Справедливо.
— Справедливість — це добре, коли ти живий, — відповів Хаїм, дивлячись на свої обпечені долоні. — Мій батько казав, що в цьому місті камінь буде дорожчий за золото. Тепер я розумію чому. Ми вчора врятували не просто порох, ми врятували свою можливість бути тут.
— Ти тепер теж "шаргородець", виходить? — всміхнувся Лукаш через біль.
— Виходить, що так. Тільки ти будуєш костел, а я — синагогу. Але стіна в нас одна на двох.Минуло кілька місяців. Осінь 1585 року принесла золоті барви на подільські пагорби. Синагога-фортеця вже височіла над містом. Це була унікальна споруда: масивні стіни, ренесансні аттики, а на даху — приховані бойові галереї.
Бернардо Морандо сперечався з рабином Ісааком щодо оздоблення інтер’єру.
— Ребе, я розумію ваші закони, — гарячкував італієць, розмахуючи руками. — Ніяких зображень людей! Але дайте мені хоча б виноградну лозу! Дайте мені левів, що тримають скрижалі! Це ж мистецтво!
— Майстре Морандо, — лагідно відповів Ісаак. — Зробіть так, щоб сонце, входячи через ці вузькі вікна, малювало світлом імена Бога на підлозі. Це буде краще за будь-яких левів. А зовні... зовні нехай вона виглядає як замок. Ми хочемо, щоб Господь чув наші молитви, а ворог бачив лише нашу силу.
Морандо замислився. Він почав розуміти: Шаргород — це не просто копія європейського міста. Це сплав волі Замойського, віри юдеїв і витривалості місцевих українців. Це був експеримент, подібного якому не знала Європа. 6 січня 1585 року
День був морозний, але сонячний. На центральній площі зібрався величезний натовп. Ян Замойський вийшов на поміст, тримаючи в руках пергамент із великою королівською печаткою.
— Громадяни Шаргорода! — його голос розкотився над площею, відбиваючись від стін новозбудованого костелу. — Сьогодні ми не просто відкриваємо місто. Ми відкриваємо нову сторінку історії. Король Стефан Баторій дарує цьому місту Магдебурзьке право!
Натовп вибухнув криками "Vivat!".
— Відсьогодні тут буде ярмарок тричі на рік! Відсьогодні тут діє суд і магістрат! Кожен, хто оселиться тут, отримує звільнення від податків на двадцять років! Будуйте будинки, закладайте сади, торгуйте зі світом! Нехай Шаргород стане зіркою в короні Речі Посполитої!У залі замку пахло смаженою дичиною, медом і вином. За столом сиділи поруч шляхтичі, купці-вірмени, які щойно прибули з Кам’янця, і представники єврейської кагали.
Замойський підняв кубок:
— За Шаргород! За місто, яке ми вирвали у пустелі!
Морандо нахилився до свого помічника Лукаша:
— Дивись, хлопче. Сьогодні ми святкуємо. Але справжнє життя міста почнеться завтра, коли зачиняться ворота і ми залишимося віч-на-віч із цим степом.До весни 1587 року Шаргород уже не був просто будівельним майданчиком. Це було місто, що пульсувало життям. На ринковій площі, вимощеній річковим каменем, змішалися запахи, які можна було почути лише тут: аромат свіжоспеченого хали з єврейської пекарні, запах міцного козацького тютюну, сирої шкіри та італійських прянощів, які Морандо замовляв для своєї кухні.
Лукаш, тепер уже не просто підмайстер, а молодший майстер мулярського цеху, ішов через площу. Його увагу привернула суперечка біля ятки з тканинами.
— Пане Гірш, — наполегливо казала молода дівчина в українській вишиванці, — цей оксамит занадто дорогий для мого весілля. Мій батько — коваль, а не канцлер!
— Панно Ганно, — старий купець Гірш розправив тканину так, щоб вона спіймала промінь сонця. — Це не просто оксамит. Його везли з самої Генуї через Константинополь і Львів. Він бачив більше світу, ніж ми всі разом узяті. Але для дочки кращого коваля Шаргорода я зроблю знижку... якщо ваш батько викує мені нові завіси для синагоги.
Лукаш посміхнувся. У Шаргороді гроші часто поступалися місцем послугам. Тут усі залежали один від одного.Спокій закінчився раптово. У червні, коли трави в степу стали вищими за вершника, до міста влетів козак Максим. Його кінь був у милі, а сам він ледь тримався в сідлі.
— Зачиняйте браму! — кричав він, прориваючись до замку. — Орда! Гірей іде! П’ять тисяч шабель!
Місто заціпеніло на мить, а потім вибухнуло криками. Люди кинулися ховати крам. Рабин Ісаак наказав перенести сувої Тори в підземелля синагоги. Костел Святого Флоріана став прихистком для жінок і дітей.
Діалог у штабі оборони:
Замойський, який саме перебував у місті, розгорнув карту. Поруч були Морандо, капітан гарнізону та старшини громад.
— Нас шістсот багнетів і триста ополченців, — сухо сказав капітан. — Проти п’яти тисяч.
— У нас є мури Морандо, — відповів Замойський, стукнувши перстнем по столу. — І у нас є артилерія. Скільки пороху в синагозі?
— Достатньо, щоб підняти в повітря половину Криму, — відповів представник кагалу. — Ми готові передати його гарнізону. Але мої люди самі стоятимуть на північному мурі.
— Згода, — кивнув канцлер. — Максиме, твої козаки зможуть вийти в тил, коли вони почнуть штурм?
— Ми — вовки, пане канцлере, — вискалився Максим. — Ми будемо гризти їх за п’яти, поки вони битимуться лобом об ваші італійські камені.Ніч перед облогою була найтихішою в історії Шаргорода. Лукаш стояв на стіні поруч із Гіршем. Купець тримав у руках важкий мушкет, який виглядав у його руках дивно, але він тримав його міцно.
— Страшно? — запитав Лукаш.
— Тільки дурень не боїться, — відповів Гірш. — Але знаєш, хлопче... я втік з Німеччини, бо там нас палили в будинках. Я прийшов сюди, бо тут мені дали право будувати. Я не віддам цей камінь.
На світанку вони побачили їх. Чорна лавина вершників заповнила долину річки Мурашки. Степовий крик розрізав ранкове повітря.
— Вогонь! — скомандував Замойський.
Земля здригнулася. Шаргородські гармати, відлиті в Гданську, заговорили вперше. Дим затягнув усе навколо, і почалася довга, кривава симфонія оборони.Три дні й три ночі тривав штурм. Татари намагалися підпалити браму, лізли на стіни по тілах своїх коней. Але Шаргород стояв. Оборонна синагога стала неприступною скелею на півночі — єврейські стрільці виявилися напрочуд влучними.
На четвертий день, коли порох уже закінчувався, з лісів вийшов загін козаків Максима разом із регулярною кіннотою Замойського, яка підійшла з Кам'янця. Орда, не звикла до таких тривалих облог під міцними стінами, здригнулася і почала відступ.Замойський і Морандо стояли на розбитому парапеті.
— Твоя геометрія перемогла їхній хаос, Бернардо, — сказав канцлер, витираючи обличчя.
— Ні, пане канцлере, — відповів архітектор, дивлячись на те, як городяни — поляки, українці, євреї — разом гасять вогонь на дахах. — Перемогла не геометрія. Перемогло те, що вони вперше відчули себе вдома.1612 рік. Шаргород розквітнув. Сади навколо міста обважніли від черешень, а виноградники, висаджені за порадою Морандо, вкрили схили над Мурашкою.
У центрі міста готувалися до подвійної події. Лукаш, тепер уже відомий на все Поділля майстер-каменяр, побрався з Ганною, донькою коваля. Водночас у юдейському кварталі святкували весілля доньки купця Гірша. Місто гуло, наче вуликЛукаш стояв біля входу до ратуші, поправляючи святковий пояс. До нього підійшов Хаїм, який тепер тримав власну майстерню з обробки коштовного каміння.
— Ну що, майстре, — всміхнувся Хаїм, тримаючи в руках невелику скриньку. — Ти збудував пів міста, а сьогодні нарешті збудуєш власну родину. Прийми від мене... це не цегла, але теж камінь.
Він відкрив скриньку. Там лежали дві срібні обручки, інкрустовані місцевим річковим перлом.
— Хаїме, це занадто дорого, — похитав головою Лукаш.
— Дорого — це коли немає друга, який може таке зробити, — відповів Хаїм. — Моя донька сьогодні теж іде під хупу. Кажуть, музики від вашого костелу і від нашої синагоги домовилися грати одну й ту саму мелодію, щоб не перебивати одне одного. Шаргородська симфонія, а?Мир був крихким. Далеко на півдні, у Стамбулі, Шаргород уже називали «Кучук-Стамбул» (Малий Стамбул) через його багатство та стратегічне значення. Османські шпигуни часто з’являлися на ярмарках під виглядом грецьких купців.Один із таких «купців», чоловік із тонкими пальцями та гострим поглядом, розмовляв із молодим шляхтичем, який програв усі статки в карти.
— Ви кажете, що замок неприступний? — тихо запитав «грек».
— Морандо був генієм, — прошепотів шляхтич, нервово озираючись. — Але він залишив слабке місце. Підземні ходи. Від синагоги до замку йде тунель, про який знають лише троє.
— Імена? — «купець» поклав на стіл важкий гаманець із золотими цехінами.
— Старий рабин, капітан варти і... каменяр Лукаш. Він добудовував склепіння.
Шпигун посміхнувся. Шаргород був занадто красивим, щоб його не захотіли вкрасти.Золота доба добігала кінця. Настала весна 1648 року. Зі сходу почали доноситися тривожні чутки. Казали, що на Запоріжжі з’явився гетьман, який веде за собою не просто загони, а цілий народ. Шаргород, що був символом польської могутності на Поділлі, став головною ціллю для повсталих козаків і селян.Лукаш, уже сивий чоловік із міцними плечима, стояв поруч із капітаном варти.
— Вони йдуть, — сказав капітан, дивлячись на заграву на сході. — Цього разу це не татари. Це наші. Ті, хто працював на цих землях.
— Наші? — гірко перепитав Лукаш. — Якщо вони спалять місто, воно перестане бути чиїмось. Воно стане попелом.
— Кривоніс не знає жалю, — додав Хаїм, який підійшов із загоном ополчення. — Він бачить у наших стінах лише ворожу фортецю. Він не бачить у них дому.
Раптом тишу розірвав гуркіт — це не був грім. Це були перші гармати Максима Кривоноса, що підійшли до околиць.Липень 1648 року
​Повітря в Шаргороді було таким густим від пилу та спеки, що здавалося, його можна різати ножем. На горизонті, де раніше мирно паслися отари, тепер стояла суцільна стіна диму. Максим Кривоніс, права рука Хмельницького, підійшов до міста. Його полки не були регулярною армією — це була розлючена стихія, яка прагнула помсти за десятиліття панщини.Лукаш, Хаїм та польський комендант зібралися навколо дубового стола. На ньому лежали ключі від міста — масивні, залізні, викувані ще за часів Замойського.
— Ми не втримаємо передмістя, — глухо сказав комендант. — Мої жовніри розбігаються. Вони бачать тисячі козацьких пік і думають про свої душі.
— Ви обіцяли захист! — вигукнув Хаїм. — Мої люди забарикадувалися в синагозі. Там жінки, діти! Якщо ви відступите до замку, вони залишаться на поталу.
— Хаїме, — Лукаш поклав руку на плече старого друга. — Замок теж не встоїть. Кривоніс не татарин, він знає, як підкопувати мури. Треба домовлятися.
Раптом двері відчинилися, і в залу вбіг захеканий вартовий.
— Вони підпалили браму! Козаки вже на ринковій площі!Коли козацька піхота увірвалася на вулиці, почалося пекло. Вузькі вулички, які Морандо проектував для затишку, стали пастками.
Лукаш пам'ятав про таємний хід. Він схопив Ганну та їхніх синів і побіг до підвалів синагоги. Там, серед тіней і плачу, він знайшов Хаїма.
— Відкривай хід, Хаїме! — крикнув Лукаш.
— Куди? Там річка, там теж козаки!
— Краще в річку, ніж у вогонь! — Лукаш штовхнув важку плиту. — Я знаю вихід у густих очеретах Ковбасної. Там нас чекає Максим — той козак, що колись допомагав нам будувати. Він не забув хліб-сіль.
Вони спускалися в темну вогку порожнечу під містом, поки над їхніми головами здригалася земля від вибухів порохових погребів. Шаргород, яким вони його знали, помирав.1672 рік
Минуло двадцять чотири роки. Місто кілька разів переходило з рук у руки: козаки, поляки, знову козаки... Поки в 1672 році на Поділля не прийшла найбільша сила того часу — армія Османської імперії на чолі з султаном Мегмедом IV.
Шаргород здався без бою. Турки оцінили міцність стін і красу міста. Вони назвали його Кучук-Стамбул.Тепер на ринковій площі замість дзвонів костелу лунав голос муедзина. Костел Святого Флоріана перетворили на мечеть, добудувавши дерев'яний мінарет. Синагогу залишили юдеям, але обклали величезним податком.
Син Лукаша, теж каменяр на ім'я Андрій, працював тепер на нових господарів.Андрій розмовляв із турецьким агою, який наглядав за ремонтом мурів.
— Ти добре кладеш камінь, гяуре, — сказав ага, попиваючи каву з маленької чашки. — Твій батько будував це для ляхів, а ти будеш зміцнювати це для Блискучої Порти.
— Камінь не питає, хто йому молиться, — відповів Андрій, не піднімаючи очей. — Він просто хоче стояти рівно.
— Мудро. Шаргород тепер — це райський сад султана. Ми привезли сюди троянди з Дамаска і майстрів із Криму. Ви, люди цього краю, дивні. Ви б'єтеся за цю землю, а ми просто насолоджуємося її теплом.1699 рік
Османське панування закінчилося так само раптово, як і почалося. Після поразки під Віднем турки почали відступати. За Карловицьким миром Шаргород знову мав повернутися до Речі Посполитої.
Коли останні турецькі вози виїжджали через південну браму, Андрій стояв на мурі.
— Вони йдуть, — сказав він своїй дружині. — Але хто прийде замість них? Ті, хто пам'ятають Замойського, чи нові пани, які бачать у нас лише кріпаків?
На обрії знову з'явилися польські прапори. Мінарет знесли наступного ж дня. Але запах кави і східні візерунки на деяких будинках залишилися в Шаргороді назавжди, нагадуючи про те, що це місто — міст між світами.На обрії знову з'явилися польські прапори. Мінарет знесли наступного ж дня. Але запах кави і східні візерунки на деяких будинках залишилися в Шаргороді назавжди, нагадуючи про те, що це місто — міст між світами.XVIII століття принесло Шаргороду нову архітектурну домінанту. На пагорбі, наче корабель, що застиг над Мурашкою, почав рости Миколаївський монастир. Це була доба бароко — пишного, емоційного та нестримного.
Андрій, син Лукаша, уже був глибоким старим, але його син, Матвій, продовжував сімейну справу. Тепер він працював не на канцлерів, а на ченців-базиліан.Отець Сильвестр, настоятель монастиря, піднявся на саму верхівку споруди, де Матвій витісував капітель колони.
— Матвію, ти робиш ці пелюстки такими тонкими, що здається, ніби вони затріпочуть від вітру, — промовив чернець, мружачись від сонця.
— Боже сонце не має зустрічати грубий камінь, отче, — відповів Матвій, не припиняючи роботи. — Кажуть, що цей монастир буде видно за десять верст. Я хочу, щоб мандрівник, побачивши його, забув про втому.
— Ми будуємо тут не просто стіни, — зітхнув Сильвестр. — Ми будуємо школу. Світ змінюється, Матвію. Раніше місто трималося на шаблях, тепер воно триматиметься на книгах. Сюди прийдуть вчитися діти з усього Поділля.1840-ві роки
Минуло століття. Російська імперія поглинула Поділля, але дух Шаргорода не згас. Шаргородське духовне училище (бурса) стало відомим на всю губернію. Тут панував запах ладану, старої шкіри палітурок і... бунтарства.
Серед учнів був хлопець із тонкими рисами обличчя та сумними очима — Степан Руданський.Степан сидів під старою яблунею, записуючи щось у затріпаний зошит. До нього підійшов товариш.
— Знову свої "співомовки" пишеш, Степане? Дивись, почує латиніст — знову на коліна на горох поставить.
— Нехай ставить, — відповів Руданський, піднімаючи очі. — Горох переболиться, а слово залишиться. Ти послухай, як тут звучить мова на базарі! Це ж справжня музика. Вчителі змушують нас розмовляти мертвою латиною, а життя навколо вирує живою українською мовою. Шаргород — це скарбниця, друже. Треба тільки вміти слухати.У середині XIX століття Шаргород пережив серію пожеж, які знищили багато дерев'яних забудов. Місто почало змінюватися — з'являлися кам’яні крамниці, готелі, пошта.Старий провізор Шіллер розмовляв із місцевим лікарем.
— Місто стає холоднішим, колего, — зауважив аптекар, розставляючи баночки з настоянками. — Раніше кожен знав кожного. А тепер? Приїжджають чиновники з Петербурга, дивляться на наш костел як на диковинку. Вони не розуміють, що Шаргород — це організм. Якщо вирвати одну частину — єврейську, польську чи українську — серце міста зупиниться.
— Поки стоять три вежі — костел, монастир і синагога — серце битиметься, — відповів лікар. — Але хмари збираються. Я чую, як люди говорять про залізницю, про великі заводи. Наш затишний світ ремісників і філософів доживає останні часи.Кінець XIX століття. Шаргород входить у добу капіталізму. Старі родини майстрів-каменярів, нащадки Лукаша і Матвія, починають роз'їжджатися. Хтось їде до Вінниці, хтось — за океан.1914–1945 роки. Шаргород, який століттями будувався як місто-сховище, стає ареною боротьби за саме право бути людиною.
Світ, який здавався вічним, розсипався. Велика війна, а за нею революція, принесли в Шаргород хаос. Влада змінювалася щотижня: то червоні прапори, то жовто-блакитні, то загони отаманів, що виринали з навколишніх лісів.Старий друкар Марко, нащадок тих, хто ще пам'ятав латину Замойського, набирав текст чергової відозви. До нього зайшов молодий юнак у шинелі без погонів.
— Знову міняєш літери, Марку? — гірко запитав хлопець.
— Літери ті самі, Павле. Тільки слова стають дедалі кривавішими, — Марко витер замаслені руки. — Вчора друкував про «свободу і рівність», сьогодні — про «розстріли за законами воєнного часу». Місто задихається. Ти бачив ринок? Там замість прянощів тепер торгують страхом і гільзами.
— Кажуть, Петлюра йде на Вінницю. А з півдня — білі.
— Хто б не прийшов, Павле, вони всі хочуть нашої крові. Але подивися на Миколаївський монастир. Він стоїть. І синагога стоїть. Вони бачили турецькі бунчуки, витримають і ці червоні зірки. Камінь пам'ятає довше, ніж людина.
Друга світова війна прийшла в Шаргород у липні 1941-го. Місто опинилося в зоні румунської окупації — «Трансністрії». Тут було створено одне з найбільших гетто регіону. Тисячі євреїв з Буковини та Бессарабії були пригнані сюди пішки.
Діалог біля мосту через Мурашку:
Лікар Мельник, українець, який залишився в місті, зустрівся з доктором Майєром, депортованим із Чернівців. Обидва були втомлені від епідемії тифу, що косила гетто.
— Докторе Мельник, мені потрібно більше сироватки, — тихо сказав Майєр, озираючись на жандарма.
— Я дістану, колего. Вночі, через підвали старої аптеки. Моя дружина зашила її в підкладку пальто.
— Ви ризикуєте сім'єю. Румуни не німці, але за допомогу юдеям розстрілюють так само швидко.
— Знаєте, докторе... — Мельник подивився на вежі костелу. — Мої предки будували це місто разом із вашими. Якщо я дозволю вам померти від тифу, ці стіни просто заваляться мені на голову від сорому. Шаргород — це не гетто. Це місце, де ми маємо вижити разом. Або не жити зовсімВесна 1944 року принесла звільнення. Шаргородське гетто стало одним із небагатьох, де вижила більшість в'язнів. Це було диво, створене спільними зусиллями лікарів, праведників народів світу та самої аури міста.
Діалог на ринковій площі (Травень 1945):
Лукаш (нащадок роду каменярів, названий на честь прадіда) повернувся з фронту без однієї руки. Він стояв на площі, де колись його предки закладали перший камінь.
До нього підійшов старий Хаїм, який дивом пережив гетто.
— Повернувся? — запитав старий.
— Повернувся, дядьку Хаїме. Тільки міста не впізнаю. Будинки наче ті самі, а очі в людей... порожні.
— Нічого, синку, — Хаїм поклав руку на плече солдата. — Камінь цілий. Бачиш, синагога стоїть, костел стоїть, монастир димить трубами. Поки камінь стоїть, ми все відбудуємо. Тільки тепер ми будемо будувати не фортецю від ворогів, а пам'ятник тим, хто не дочекався.
— Треба знову місити вапно, — сказав Лукаш, дивлячись на свої мозолисті пальці.
— Треба, — відповів Хаїм. — Бо життя сильніше за смерть. Особливо тут, у Шаргороді.Радянська влада намагалася стерти «духовний шар» Шаргорода. Синагогу перетворили на склад соків, монастирські стіни бачили піонерів замість ченців, а костел намагалися зробити частиною атеїстичного ландшафту. Але місто мало свій характер
Іван, молодий архітектор, який приїхав на обміри пам’яток, розмовляв із старим сторожем, дядьком Семеном.
— Дивно, — сказав Іван, торкаючись товстелезних стін. — Тут за документами — склад, а я відчуваю, що стою у фортеці. Навіщо євреям такі стіни?
— Бо вони знали те, чого ми зараз не тямимо, хлопче, — Семен пустив хмару диму. — Вони знали, що прийдуть часи, коли тільки цей камінь і залишиться. Ти от міряєш, малюєш... А знаєш, що під нами? Тунелі до самого замку. Кажуть, там колись люди ховалися від турків.
— Це легенди, Семене.
— Легенди — це те, що виживає, коли правда стає надто гіркою. Шаргород не можна переробити на звичайне селище. Скільки зірок на церквах не малюй, а воно все одно «Кучуком» чи «Єрусалимом» пахне.Після 1991 року Шаргород почав повільно знімати з себе пил забуття. Повернулися молитви до костелу, відчинилися брами монастиря. Але справжньою новою сторінкою стала Хресна дорога — унікальний проект, який зробив Шаргород місцем паломництва для всієї Європи.2010-ті роки принесли в місто художників. Шаргород став центром сучасного мистецтва — "Шаргород-рафінад". Старий цукровий завод, збудований ще в XIX столітті, став галереєю.
— Ви малюєте старі стіни? — запитав місцевий, зупинившись біля мольберта.
— Я малюю час, — відповів художник. — Подивіться на цю кладку. Тут камінь кінця XVI століття тримає цеглу 1950-х. Це ж справжній колаж історії! Шаргород — це готова декорація до роману про вічність.
— Ну, для нас це просто хата, — всміхнувся чоловік. — Але ви малюйте. Може, хоч на вашому полотні воно не розвалиться.Велика війна 2022 року знову згадала про призначення Шаргорода — бути прихистком. Тисячі людей з Харкова, Маріуполя та Бахмута знайшли тут свій дім. Старі монастирські келії та приватні будинки знову наповнилися голосами тих, хто шукав порятунку.
Марія, переселенка з Маріуполя, розмовляла з місцевою волонтеркою Ганною (нащадком тих самих каменярів).
— Знаєш, Ганно, коли я вперше побачила ваші мури, я відчула, що тут мене не дістануть, — сказала Марія, розкладаючи теплий одяг. — У цього міста є якась... броня. Не залізна, а кам'яна і людська.
— Це Шаргород, Маріє. Він для того і будувався, — відповіла Ганна. — Мій прапрадід казав, що це місто-ковчег. Воно бере на борт усіх, кому важко. Ми знову ділимо хліб, як і чотириста років тому. Тільки тепер ворог інший, а сила — та сама.Сонце сідає за Княжу гору. Навколо тихо, тільки Мурашка ледь чутно хлюпоче об каміння. На пагорбі стоять три силуети: Костел, Монастир і Синагога. Вони як три брати, що пережили шторм."Я — Шаргород. Я пам’ятаю шепіт Яна Замойського і креслення Морандо. Я пам’ятаю крики козаків Кривоноса і тихі молитви в гетто. Мій камінь просякнутий вином ярмарків і сльозами прощань. Я не просто точка на карті — я жива пам'ять Поділля. Поки хоча б один камінь тримається за інший, поки хоча б одна людина приходить сюди шукати спокою чи натхнення — я буду стояти. Я — місто п'яти веж, місто тисячі доль. Я — Шаргород, і моя історія тільки починається."