Глава 8

Нестерпний головний біль був першою ознакою повернення свідомості. Відчуваю, як до носа щось підсовують. Воно забиває памороки так, що автоматично відштовхую руку й відвертаю обличчя.

– Прийшла до тями, – чую над головою незнайомий чоловічий голос.

– Дякувати Господу! – вторить йому жіночий. – Ваша високосте, ви нас налякали…

Ваша високосте? Це звертаються до мене?

Повільно розплющую очі. Кімната розпливається перед очима. Але за хвилину фокус стає чітким. Тож помічаю, що я у своїх апартаментах. Добре, хоча б це.

А потім мій погляд зупиняється на невисокому молодому чоловікові в темних штанях та світлій футболці. Його очі зацікавлено розглядають моє обличчя. А поряд виринає обличчя однієї з дівчат, які застеляють мою постіль та слідкують за речами.  

– Як почуваєтеся, ваша високосте? – запитує він таким ніжним голосом, що сльози відразу навертаються на очі.

– Все… гаразд, – запинаюся, пробуючи підвестися.

– Тихо-тихо, – він встигає вкласти мене назад на подушки. – Не так швидко, принцесо!

– Зі мною все добре, тож…

– Невже? – чоловік примружує очі, нахилившись наді мною. Перед очима з'являється щось схоже на ліхтарик. – Слідкуйте за потоком світла.

Важко зітхаю, але нічого вдіяти не можу. Схоже, це лікар. Очі слідують за світлом, а в голові починає прояснятися. Дідько забирай! А якщо він дізнається про…

– Ваш лікар вас попереджав, що під час…, – він скоса поглянув на покоївку. – Вам потрібен повний відпочинок?

– Як ви…? – не втримуюся, а потім дивлюся на покоївку, яка прислухається до нашої розмови. – Залиште нас, будь ласка!

І коли за дівчиною зачиняються двері, мій погляд знову знаходить очі лікаря.

– Як ви дізналися? – запитую перелякано.

Схоже, вираз мого обличчя нагнав на нього жах, оскільки він взяв стілець й присів біля мого ліжка.

– Аналіз крові показав, які ліки ви приймаєте, – почав він. – Вдалося з’ясувати, що їх в парі призначають під час струсу мозку. У вас же струс?

Відбріхуватися марно. Тож доведеться зізнатися й просити, щоб тримав усе у таємниці.

– Так, – відповідаю тихо. – Впала зі сходів…

– І часто падаєте? – дивується так щиро, що відчуваю, як спиною починає пробиратися холод.

Знала ж, що потрібно було відразу зізнатися. Та як сказати, що струс – результат фізичного насилля власним батьком? Як зізнатися, що моє існування було постійним приниженням в палаці мого батька. Що моє зухвальство – це лише захисна реакція на агресію. А як інакше, коли твоє життя щохвилини висить на волосочку?

– Ні… Тобто часто? – не втримуюся, помічаючи в очах лікаря якусь пересторогу чи недовіру. Його погляд розглядає власні руки, ніби щось обдумуючи. 

А потім він киває головою й нарешті підіймає на мене очі. В очах якась розгубленість чи що.

–Я чого запитую, – він прокашлюється. – Бо коли перевіряв пульс, то помітив перелом зап’ястя. Та схоже давнішній… Теж впали зі сходів?

Розумію, що червона фарба сорому, швидше за все, заливає моє обличчя. Щоки пашать, очі перелякано розглядають лікаря.

І раптом, ніби порятунок чи покарання, та двері відчиняються і в них з'являється постать Родріго. Дідько! Якби мати кнопку депортації. То за секунду мене б тут не було.

Він оглядає спочатку мене, потім переводить погляд на лікаря. Й нарешті пряму до нас.

– Що скажете, лікарю? – запитує схвильовано. Прагну підвестися, щоб привітати його, але він жестом зупиняє мене. – Залишайтеся в ліжку, Кароліно! 

– В принцеси струс мозку, – почав лікар, підхопившись миттєво.

– Який струс мозку? – він розгублено поглядає на мене, потім на лікаря. – Звідки в принцеси може взятися струс мозку? Ви розумієте, що несете?

– Це ви вже в неї запитуйте, – відповів лікар. – Вийдімо, ваша величносте!

Вони йдуть до дверей, а я відчуваю, як в грудях щось стискається від страху та передчуття того, що має статися.. Кров приливає до обличчя й набатом гупає в скронях. Долоні відразу стали холодними. Невже все відкриється? Невже правда спливе назовні. Це буде катастрофою. Для мене, для батька, для всього королівства. І невідомо, як вчинить Родріго, дізнавшись про все. А це гірше, якщо почне виявляти причину мого приїзду сюди. І якщо між ними й так натягнуті стосунки, не враховуючи того поцілунку. То після цієї правди він взагалі зненавидить мене.

Чомусь від цих думок стає так шкода себе. А якщо він відправить мене назад? Поверне в палац батька? То це стане останнім днем мого нікчемного життя.

Сльози повільно котяться холодними щоками. Відчуваю, як до горла підкочується ком, який не дає дихати. Знаю, що маю заспокоїтися. Взяти себе в руки, але це так образливо. Так страшно. Так боляче. І найстрашніше, що моєї провини в цьому немає. Я не винна, що Бог залишив моє життя, а забрав мамине. Скільки себе пам’ятаю, весь час мріяла про теплі мамині руки, ніжні дотики, лагідний голос, приємний вираз обличчя. І ставлю собі питання. А якби мама залишилася живою, моє життя було б таким самим?

І найобразливіше, що завдати болю нам можуть найрідніші люди. Ті, хто мав би оберігати нас та захищати. Ті, від кого ми найменше очікуємо, оскільки беззахисні проти них. Хіба в татка жодного разу не стислося серце, коли він бачив справу своїх рук? Невже ніколи не жалкував про те, як вчинив зі мною? Невже не хотів виправити все? Покращити наші стосунки? Просто обійняти та пригорнути до себе?

Чому цю любов отримувала лише від брата? Хоча з дитинства ми не завжди були такими рідними. Як і всі пустували та влаштовували якісь дурниці. І от парадокс! Алессандро завжди виходив сухим із води. А покарання несла лише я. Та з роками певно і він помітив цю закономірність. Тож в підлітковому віці все змінилося. Він почав відкрито брати на себе всю провину,  але результат від цього не змінився. Покарання так і отримувала я.

Скрипнули двері, миттєво повернувши мене до реальності. Серце застукало в грудях. Оскільки на порозі стояв лише Родріго. Він кілька хвилин ніби збирався з думками, а потім ступив крок до кімнати. Швидко перетнув апартаменти й підійшов до ліжка.