Глава 7

– Що? – починає реготати Мігель. – Принцеса Монако? Жартуєш?

Озирається довкола, ніби когось шукаючи. А в цей час йому передають відро з водою. Він підхоплює його й протягує мені.

– І де ж твоя охорона, принцесо? – регоче так голосно, що всі починають один за одним повертати голови в наш бік. – Ти, напевно, навчаєшся на актрису, якщо викидаєш такі фортелі? Бери відро та кинь очі свої монарші звички, ваша величносте!

Встигаю лише підхопити відро та передати його іншій людині.

– Це ж треба, – фиркає Мігель, блиснувши веселими іскорками в темних, як ніч, очах, – вигадати таке. По перше, реверанс в кросівках, так собі. Слабенько, одним словом. По друге, принцеса б в такому одязі не була, це стовідсотково. І по третє, і останнє, вона б в житті сюди не спустилася. Треба воно їй, цій розпещеній королівській особі з задертим носом?

Сказати, що я була шокована – це нічого не сказати про той стан, в якому я перебувала на той момент. Звичайно, з однієї сторони була рада тому, що можу бути звичайною людиною, яка приносить користь людям. А з іншої аж образливо стало, що мене не впізнали. А тим паче, такої думки про мене. Хоча насправді вони мене взагалі не знають. То як можна говорити про людину так огидно, якщо в очі її ніколи не бачив?

– А чому ти дивуєшся? – запитую швидко. – Он принци Англії теж тягали мішки з пісками, коли рятували місто Детчет від повені. Загуглиш та подивишся. Обоє в гумових чоботях та дощовиках стоять по стегна у воді… І перекидають один одному мішки з піском…

– Хм… Принци Англії може й рятували, – фиркає Мігель. – Та яке відношення до них має принцеса Монако? Невже ти мене за дурня маєш? Сподіваючись змусити мене повірити в те, чого не існує? Ти краще відро тримай, ніж вигадками займаєшся. А то вжилася в образ, а вийти з нього забула.

Підхоплюю відро й передаю далі. Не знаю скільки тих бісових відер передала за той період часу, але коли нам дали перерву, впала на лавці під пальмою і витягнула ноги. Принцеси так не сидять, однозначно. І моя вчителька з етикету, зараз би лопнула від сорому. Та я тут неофіційно, тож можу хоча б певний час бути звичайною людиною. І триматися так, як мені захочеться.

– Пригощайся, – поряд вмощується Мігель з судочком, в якому бутерброди з шинкою та сиром. Дивлюся на все так, ніби він мені змію підсовує. – Що? принцеси таке не їдять, а?

– Припини знущатися, – шиплю на нього. – Це не смішно!

– А ти припини вигадувати, – з повним ротом кидає Мігель. Боже! Це ж нетактовно! – Теж мені принцеса! Ні шкіри, ні обличчя!

Це жарт? Він зараз тактовно обізвав мене страшною? Хотілося зробити щось таке, щоб він зрозумів, що перед ним справжня принцеса. Та дорахувавши до десяти, видихаю. А потім спокійно беру до рук бутерброда.

Хоча насправді я щаслива, що мене не впізнають саме зараз. Уявляю, яку чергову сенсацію придумали б їхні ЗМІ, побачивши мене в цьому одязі.

– А ти на кого навчаєшся? – запитую так, ніби й справді студентка. Ну що ж! Легенду доведеться підтримувати, якщо вже зважилася на цей крок. Хоча швидше схоже на роботу під прикриттям. Уявляю заголовки газет. Сенсація. Такого ще не було. Принцеса Монако під прикриттям. Видає себе за звичайну людину, вбравшись у звичайні джинси та майку. Ще й кепку на голову одягла для солідності.

– Я, Ліно, майбутній дизайнер, – відповідає Мігель, беручи черговий бутерброд. – Планую взяти спеціалізація «Ландшафтний», оскільки люблю працювати в саду. Я з провінції Аліканте. Чула про таку?

– Це там, де виробляють масла та вина? – Що? В мене були шикарні вчителі. Вони змушували вчити все на світі. От виявляється, знадобилися ті знання.

– Так! У нас найкращі на всю Іспанію вина, – рекламує він, розмовляючи з відкритим ротом.

Озираюся. Та тут всі так. Всі щось смакують і розмовляють з набитими ротами. У моєї викладачки з етикету від побаченого стався б серцевий напад. Уявила її розчервоніле від гніву обличчя, налиті кров’ю очі, тремтячі від роздратування руки. І стало смішно. 

Та раптом мій погляд падає на охоронця, який прямує до мене, обминаючи волонтерів, які прийшли та в такий час підтримали дитячий притулок власними силами. Знаходжу його погляд і хитаю головою, натякаючи зупинитися і не видавати мене. Великий, плечистий чоловік в костюмі з краваткою, на секунду замешкується. І зупиняється, тримаючи в долонях пляшку з водою.

– Цікаво, – продовжує Мігель, навіть не помітивши мого охоронця. І дякувати Господу, що не помітив. Уявляю, що було б. – А ти звідки?

– Я з Гранади, – відповідаю швидко. – В нашому місті народився іспанський художник Амбросіо Бустон. Чув про такого?    

– Щось чув, – тягне Мігель. – Ми наче вивчали його творчість на мистецтві. Та мені він не подобається. Так собі митець…

Та невже? Щось йому часто все не подобається. Принцеса Монако не подобається. Іспанський митець не подобається. Цікаво, а є те, від чого він в захваті?

– А що тобі подобається? – раптом запитую. – Є щось від чого ти в захваті наскільки, що готовий хвалити це? Зрозуміло, що принцеса вам не подобається, бо вона з іншої країни, але Бустон наш земляк. Як можна так говорити про нього?

– Боже, – Мігель закриває судочок, – а я не маю права висловити власну думку? Мені може щось подобатися, а щось ні. І це нормально, мала!   

– Звичайно, – погоджуюся. – Та негарно робити такі висновки, що митець так собі, якщо ти не зробив щось краще.

Мігель завмирає на кілька секунд, а погляд стає здивованим. А потім заходиться гучним реготом.

– От ти даєш, актрисо, – кидає голосно. – Вичитувати мене здумала?

– Ще чого, – буркаю і підводжуся. – Дякую за бутерброди.

Й прямую в будівлю, якомога далі від сонця, яке смалить просто несамовито. Та коли переступаю поріг притулку, мене наздоганяє Мігель.

– Вибач, мала, – хапає за ліктя. – Негарно все так почалося. Відразу наше знайомство не зайшло. А ми б могли спробувати зустрітися деінде після роботи тут…