Глава 5

Коли до палацу підвезли колекцію спідньої білизни, я змушена була ховатися в гардеробній, щоб приміряти її. Моє тіло було в синцях, тож виносити це на загал не мала права. Вибравши з десяток комплектів, спокійно одягаюся й виходжу. Власниця фірми Rigby & Peller, яка вже багато років забезпечує королівську родину предметами спідньої білизни, невдоволено оглядає мене з ніг до голови.

– Все підійшло? – запитує крізь зуби. – Хотілося б подивитися, як воно буде виглядати на вашому шикарному тілі. Можливо, щось потрібно підігнати під вашу фігуру?

– Все добре! Все прекрасно підійшло…

– Нічого не розумію! – здивовано підіймає брови власниця фірми. – Ви перша, хто не продемонстрували нам вибрані комплекти спідньої білизни…

– Я не модель і не на подіумі моди, тож не бачу сенсу демонструвати вам власну спідню білизну. Досить того, що мою білизну демонструють ваші газети…

– Ну, якщо ви збираєтеся стати королевою цієї країни, то я б не рекомендувала вам відгукуватися так про наше ЗМІ.

– А я ні словом не образила представників засобів масової інформації. Чи вам здалося інакше?

– Ви сказали «ваші газети»… Якщо збираєтеся стати дружиною короля Іспанії, то правильніше було б говорити «наші газети». Вам так не здається?

Розумію, що ця така витончена, на перший погляд, жінка, має рацію. Віднині, потрібно слідкувати за кожним своїм словом.

– Ви праві! Перепрошую за власні слова! – промовляю чітко, дивлячись прямо у вічі власниці фірми Rigby & Peller.

– Ну, що ви, ваша високосте! – ніяковіє жінка, миттєво зашарівшись. – Я не хотіла вас образити. І не вимагаю вибачення. Так незручно вийшло. Ви теж мене вибачте. Не розумію, з якого дива вирішила це сказати?

– Все гаразд! – промовляю. – Я вдячна вам за допомогу зі спідньою білизною і безмежно вдячна за пораду, стосовно власних висловлювань.

Жінка пильно дивиться на мене, а в очах з'являється щось схоже на повагу. Вони світяться здивуванням.

Попрощавшись, проходжу по червоному килимі довгим коридором, стіни якого прикрашають портрети монархів, на вікнах порьєри в тон килима, а між вікнами стоять невисокі підставки з бюстами визначних королів Іспанії на них.

Біля кожних дверей стоять лакеї, які відкривають масивні двері. Коли з одних дверей вигулькує темноволоса іспанка у світлому приталеному костюмі та високих підборах, важко зітхаю, оскільки її погляд зупиняється на мені й жінка прямує до мене.  

– Ви вже закінчили з приміркою? – здивовано вигукує вона. – Щось швидко…

– І вам доброго ранку! – фиркаю у відповідь.

Вилиці жінки стають пурпурового кольору і вона присоромлено опускає голову.

– Вибачте, ваша високосте! – тихо лепече жінка. – Мене звати Аделія і я ваш новий помічник.

– Не зрозуміла? Через два дні прибуде моя помічниця з Монако, тому не бачу сенсу обтяжувати вас цією роботою.

– В мої обов’язки входить складати з вами графік відвідин різних заходів, вводити вас в курс справи під час відкритих прийомів, знайомити з політичними фігурами та традиціями королівства. Також ми досконало вивчимо історію королівського роду та уподобання нинішнього короля. Думаю, ваша помічниця в цьому не зовсім орієнтується?

– Добре, – відповідаю втомлено. Хоча не розумію того, що відбувається. Вони мене ненавидять. Нащо затрачати час на вивчення історії Іспанії, якщо мені ніколи не стати всенародною улюбленицею?

– Його величність король запрошує вас на обід, – усміхається Аделія.

Недовірливо дивлюся на жінку. Родріго запрошує мене на обід? Це щось нове.

– Де проходитиме обід? – запитую знервовано, оскільки знаю, що без сварок не обійтися. І нащо, цікаво, він погодився на цей фарс? Він же ненавидить мене. Терпіти мене не може. Тоді нащо дратує свій народ? Для чого оце все?

– В столовій залі палацу, – зніяковіло відповідає жінка. – Перепрошую. Певно, я не зовсім вірно висловилася. Вас очікують на обід. Його величність не любить, коли запізнюються.

Ніби мені не все одно? Та розумію, що маю дотримуватися їх звичаїв та протоколів, інакше повернуть назад до Монако. І не факт, що батько в пориві гніву не завдасть мені чергової шкоди.

А в іншому кінці коридору показалася Мерісела в гарній світлій сукні із завищеною талією. Вона привітно помахала рукою.  

– Йдемо на обід, люба, – крикнула вона. – Родріго буде приємно, якщо й ти спустишся.

Під пильним наглядом помічниці, весело жартуючи один над одним, йдемо до столової зали. І водночас натикаємося на велично-гордовиту постать тітки Мерісели – Еміліни.

– Принцеса Кароліна, рада вас бачити! – щебече жінка, а очі кольору ночі  залишаються холодними, що свідчить про нещирість. – Ви вчора не спустилися до вечері, і я не мала можливості привітатися з вами!

– Я теж дуже рада вас бачити! – вимовляю спокійно.

– А Родріго та Ізабелла поїхали в дитячу онкологічну лікарню з благодійною місією! – як би ненароком проговорилася тітонька. – Їх візит туди вже висвітлює преса! Кажуть, вони відмінна пара!

Застигаю на пів дорозі й повертаюся до тітки Мерісели обличчям.

– А хіба ми запитували, куди поділася ваша дочка і король Іспанії? – фиркаю зневажливо.

Не знаю, що на мене найшло. Може це стало захисною реакцією. Та в той момент захотілося проявити агресію.

– Кароліно, – охнула Мерісела. – Це не ввічливо, не знаходиш?

– Ну, звісно, моя чарівна! Звідки юній Тіральді знати правила ввічливості, якщо її батько ганьба монархів всього світу? – заголосила тітонька Еміліна, ображено надувши губи.

– Тітко! – примирливо сказала Мерісела. – Вам обов'язково поводитися так огидно?

– Мерісело, його високість Еміліна права! – шепочу після хвилинного замішання. – Наскільки мені відомо, батьків не вибирають! Сподіваюся, ви ніколи не станете ганебною плямою на життєвому шляху вашої дочки?

– Природно! – відповідає жінка. – Я роблю все, щоб вона стала кимось!