Глава 2

Сидячи в приватному літаку короля Іспанії, гортаю журнал, щоб дізнатися останні новини про вибрики відомих друзів.

«Дочка президента Франції була помічена в одному з елітних нічних клубів в супроводі свого охоронця Француа Люпре. Але трималися вони, не як охоронець і перша дочка країни, а як коханці». Щиро усміхаюся, згадуючи Жюстін Сарконі. Ця дівчина була живим джерелом енергії. Вона нічого не боялася і могла завести роман, навіть, з кількома хлопцями. Я ніколи не могла цього зробити, оскільки батько ні на крок не відпускав мене від себе. Я взагалі шокована, як Ладзаро Тіральді погодився на мій шлюб з принцом Іспанії – Родріго Дельгадо. Про його любовні пригоди ходила купа пліток, тому я з величезним побоюванням ставилася до такого шлюбу. А подружки несамовито заздрили та навперебій говорили, що це неймовірне везіння – стати нареченою такого чоловіка, як Родріго Дельгадо. Мене трясло від думки, що доведеться вийти заміж за цю людину. Але так було до того часу, поки я одного разу не познайомилася з принцом і не зрозуміла, наскільки він – красивий чоловік. І ця краса зіграла зі мною злий жарт. На нього вішалися всі красуні світу, вважаючи його одним із найзавидніших наречених світу. І одній з таких красунь вдалося завагітніти, що стало повною катастрофою для нашого з принцом Іспанії весілля. Той день закарбувався в моїй пам’яті навіки. Він став одним із чорних днів ​​мого календаря. Коли Родріго з’явився на наші заручини з майбутньою нареченою, Ладзаро Тіральді так побив мене, що я майже тиждень не могла встати з ліжка. А коли ми отримали запрошення на коронацію принца-інфанта, я просто відмовилася їхати. І тоді батько знову побив мене ледве не до на півсмерті. І мені нічого не залишалося, як замазати синці, вдягти найдорожчу свою сукню та приїхати на коронацію Родріго в Іспанію. Але найболючіше було бачити його вагітну дружину, яка не зводила з нього закоханих очей.

– Що-небудь вип'єте? – запитує струнка темноока стюардеса.

– Що, перепрошую?

– Питаю, чи не бажаєте чогось випити або поїсти? – стюардеса посміхається, але посмішка здається мені якоюсь неприродною.

– Ні, дякую! – ввічливо відповідаю. – Чи не могли б ви випрасувати мою сукню, поки я освіжуся? Скоро вже будемо в Іспанії. Хотілося б справити гарне враження на народ вашої країни....

– Так, звісно, ваша високосте!

Моя Стелла разом з усіма моїми речами прибуде до палацу короля лише за декілька днів, тож доводиться просити про допомогу стюардесу. Поки стюардеса прасує мою шовкову сукню, я приймаю душ і тепер приводжу до порядку макіяж, намагаючись замазати сліди побоїв. Місця побоїв вже набули зеленувато-жовтуватого відтінку. Повернувшись, помічаю, що моя сукня вже готова і висить біля дверей.

Одягаю мереживну білизну і беру свою улюблену сукню. І яким же було моє здивування, коли тканина шовкової сукні виявляється пропаленою. Від несподіванки ледь не втрачаю свідомість. Це ще що таке?

Хотілося викликати стюардесу та з'ясувати, що це за жарти та влаштувала? Але порахувавши до десяти, важко зітхаю та викидаю сукню в сміттєвий кошик. Спокійно дістаю сукню-футляр і одягаю її на себе. Розгладивши кілька складок на сукні, поновлюю світло-рожеву помаду на губах і прибираю волосся з обличчя, відкривши шию і вилиці. А коли виходжу з хвостової частини літака, де розташовувалася спальня, помічаю, як у дверях завмирає струнка стюардеса, винувато поглядаючи на мене.

– Все в порядку, ваша високосте?

– Так, все добре!

– Ви одягли іншу сукню? – цікавиться винуватиця. – Прекрасно виглядаєте, ваша високосте!

Напускаю байдужого вигляду, намагаючись не показати, як мені неприємне таке ставлення до себе. Але водночас прекрасно розумію, що іспанці не бажають допомагати Монако, через те, що військові дії призведуть до смерті багатьох молодих хлопців, тому швидше за все, моїй появі тут зовсім не раді. І будь-якими засобами намагатимуться це показати.

Та, якби я могла, і сама бігла б від їх короля якомога далі. Але.... він зможе забезпечити стабільність та цілісність Монако і запобігти військовим діям, якщо такі виникнуть. І цього достатньо, щоб забути про особисту неприязнь і закрити очі на презирство, яке мушу відчувати до свого майбутнього чоловіка.

– Може, бажаєте кави? – медовим голоском запитує стюардеса.

Щоб ти в неї ще й плюнула?

– Ні, дякую!

Спокійно вмощуюся в крісло і пристібаюся ременями безпеки. Знеболювальні, які мені виписав лікар, викликають сонливість, тож понад усе на світі хочу швидше дістатися до ліжка і лягти спати.

Біля трапа мене зустрічає темний лімузин, який виблискує під пекучим іспанським сонцем. Біля машини стоїть високий чоловік, який чекає моєї появи. Одягаю сонцезахисні окуляри та підхожу до виходу. І тільки спускаю першу ступню на трап, як помічаю, що валіза з моїми речами відкривається в руках якогось бідолахи, і моя спідня білизна розлітається біля підніжжя трапа. Слава Господу, що тут хоча б не має їх огидного короля. І спалахи фотокамер папараці відразу ж фіксують, як вітер несе по злітній смузі мої бюстгальтери та трусики.

Від несподіванки, навіть, з місця зрушити не можу, спостерігаючи, як охорона, яка мене зустрічає, кидається збирати мою спідню білизну по всій злітній смузі. Вже, навіть, уявила собі заголовки газет. «Королева спідньої білизни вшанувала нас своєю увагою!». Нічого не скажеш, ефектна поява. Але як валіза, повністю закрита на всі замки, могла чарівним чином відкритися?

Відчуваю сором і фарба заливає моє обличчя, коли іспанці підхоплюють мої стрінги й щось жваво показують один одному. Свідомо розумію, що більше ніколи не зможу одягти це спідню білизну.

Зібравши всю волю в кулак, повільно спускаюся по трапу і проходжу до лімузина.

– Доброго дня, ваша високосте! Вибачте за цей неприємний інцидент, винного буде знайдено і покарано, – говорить чоловік, відкриваючи переді мною дверцята лімузину. – Я – особистий секретар його величності, Дієго Гарсіа!