23. Секретна інформація

- Доброго ранку, - привітався Артем до свого відображення в дзеркалі,  - щось ти кепсько виглядаєш.  

В якусь мить йому здавалося,  що з тієї сторони люстра на нього впав осудливий погляд. Аж мурашки побігли по шкірі.

Та ні. То лише уява розігралася. 
Просто ще не звик до нового місця. Скільки він вже тут живе? Тиждень? Хіба ж цього досить,  щоб призвичаїтися?

Сьогодні важливий день - перемовини з потенційним клієнтом. І вести їх він буде особисто.

Ех, минули часи, коли можна було тримати людей на відстані лише за допомогою страху та забобонів.  Зараз,  щоб залишитися в тіні, треба було багато ресурсів,  а це завжди кошти. От і доводилося інтегруватися в сучасні реалії.

Туристична база і заповідник - це лише вершина айсбергу.  Доводилося завжди тримати руку на пульсі,  а значить, в першу чергу,  дбати про безпеку.  От і поєдналися корисне з приємним, тобто прибутковим в клановій фірмі, що профілювалася на системах безпеки.

То тільки в фільмах охоронці в чорних костюмах і з спіральками навушників ходять навколо об'єкту. Насправді, в більшості випадків,  працювати доводилося "по за кадром". Основну частину роботи виконували максимально непомітно для оточення. Спочатку, під виглядом когось непомітного, наприклад нового техніка або прибиральника, знайомилися з  оточенням клієнта. Потім, перевіряли все і всіх, кого тільки можна в мережі, не оминаючи навіть контакти "другого рукостискання". А далі, підключалися, власне,  охоронці. Вони слідували непомітною тінню, не виказуючи своєї присутності. 
Все було відшліфовано майже до ідеалу.  

Звичайно,  після доброї прочуханки від батька,  Артем і не сподівався, що вдасться так швидко повернутися в ряд. До того ж,  в польові умови йому,  без свого вовка, дорога заказана. От і повісили на нього паперові справи. Добре,  що вдалося вибити собі можливість прийняти участь у  переговорах із потенційним клієнтом.  Старший Войчук погодився тільки через те,  що Борис Антонович Чорномор був звичайною людиною.  Тож можна було не перейматися щодо таємниці сина.

Під'їхавши до офісу, привітався зі Святом,  що теж припаркував автівку.

- Привіт. Чого такий хмурий?

- Хай. Та ти теж не краще виглядаєш.

- Ну, в мене для цього є привід. - відповів, натякаючи на те, що він ще не звик бути без свого вовка. Але Святослав лише хмикгув на це і якось дивно глянув на нього. - А де Славко? Щось його не видно. Образився, що я забрав таки його кабінет?

- Ні. Він влаштував полювання на чергову лялю.

- Я так розумію,  ти його прикриваєш в праці?. - не то питання, не то констатація факту. І знову дивна реакція збила Артема з пантелику.

- Ні. Він взяв кілька відгулів.

Як завжди.  В'ячеслав міг працювати майже по двадцять чотири години сім днів на тиждень,  а потім іти в відрив.  Робив собі, так зване, перезавантаження.  Зазвичай, це співпадало з періодом підкорення чергової коханки і тривало кілька днів. Потім, поки чергова пасія не йшла у відставку, він знову повертався до роботи,  періодично відвідуючи коханку. І так по колу.

- А ти чого, як кисле молоко?

- Тобі не зрозуміти, - хіба ж міг його зрозуміти той, хто сам добровільно відрікався від долі? Та й не хотілося визнавати поразку. - Я просто вирішив,  що мені воно нахрін не треба.  І так є чим зайнятися.

- О, це правильно.  Це вже по нашому,  - натиснувши на кнопку потрібного поверху, Артем глянув на годинник, - У мене о п'ятнадцятій зустріч, а після можна буде зібратися разом,  відсвяткувати.

- Умова ще не підписана, а ти вже святкуєш.  

- Треба мислити позитивно. Та годі тобі,  якщо не вийде,  то будемо горе заливати, а якщо все піде, як по маслу, то обмивати.

- От вмієш ти вмовити,  - хоча вираз обличчя у Свята був взагалі далекий від щасливого, та навіть задоволеного, він погодився з товаришем.

- Ну тоді до вечора.  Треба ще підготуватися до зустрічі.  Па.

- Ага... Чао.  - махнувши рукою, пішов до свого кабінету.

Артем же на хвилю затримався біля вже своєї секретарки.

Аглая, вовчиця з їхньої зграї,  була однією із причин,  чому Артем так хотів дістати цей кабінет.  Шикарна блондинка була секретарем для двох керівників на поверсі. Як пара вона Артемові взагалі не підходила, їх звірі не реагували одне на одного,  але це не відміняло,  що як не обмежені стосунками люди вони могли провести час приємно.

На жаль,  сьогодні в нього не має часу на те, щоб розвідати свої шанси на успіх,  але ж банальну ввічливість ніхто не відміняв.

- Ага, доброго ранку.  

- Доброго ранку,  Артеме Миколайовичу.

- Там на пошту мав прийти звіт. Роздрукуй, будь ласка.  І зроби мені кави з цукром і вершками.

- Добре.  Зараз буде зроблено.  

Він пройшовся поглядом по м'якій лінії стегон, що тільки підкреслювала тканина спідниці. Так і хотілося перевірити, що саме ховається під тією  частиною гардеробу.  Аж закортіло, та так, що довелося стримати мимовільний рух рукою.

Е, ні. Вдих, видих і можна далі спокійно (ну майже) працювати.

- Артеме Миколайовичу, - голос дівчини пролунав несподівано,  відриваючи від медитації,  - тут ще прийшло повідомлення від вашого батька.  Я вам переслала, прочитаєте у себе в кабінеті чи, може, роздрукувати?

- В кабінеті,  Ага, погляну, що там такого великий  сірий вовк хоче.

На такий жарт, як не дивно,  реакції не було жодної,  що трохи збила з пантелику. Адже дівчата,  зазвичай,  сміялися з його жартів. А тут на тобі.  Навіть не усміхнулася.

- Будь ласка,  звіт.

- Дякую, Агусь.

- Артеме Миколайовичу,  вибачте,  будь ласка,  але чи не могли б ви називати мене повним ім'ям.  Я не люблю скорочені або зменшенні форми. Вибачаюся.

- Та ні, Аг... Аглая. Це я мушу вибачитися. Просто не хотів бути схожим на батька.  Та не бери у голову. Вибачаюся.

- Все добре.  Дякую.  Зараз принесу вам каву.

Артем сів у крісло і занурився у роботу.  Навіть не одразу зрозумів,  коли нагадування не телефні висвітлилося, повідомляючи, що вже час виїжджати. Добре,  що до ресторану добиратися було досить швидко, та й автівок о цій порі було не так вже й багато.