20. Несподівана зустріч

Тиша.

Здавалося, що тиша навколо була така, що аж дзвеніло в вухах, що, якби чув власний пульс, то той би відбивав набатом.  А ні шелесту листя, а ні співу птахів,  а ні шурхотіння комах в траві не вловлював напружений до межі слух.

Нічого.

Тільки всепоглинаюча тиша.

Та ірраціональне не бажання розплющувати очі.

Ніби від цього, здавалося б,  простого дійства світ міг перевернутися,  чи випустити монстрів,  що причаїлися у мовчазному просторі. 

Чужий гнів лавиною зійшов і накрив його з головою.  А може то його власний?.. Адже це краще ніж впасти в паніку чи виказати страх.

Йому,  майбутньому альфі, ці почуття під забороною. Тільки сила і свобода, ось що заслуговує повагу в зграї. А будь-яка слабкість, чи то страх, чи то якесь інша недоречна емоція, не приведе ні до чого хорошого.

Хоча,  часом,  хотілося відкинути всі ці верстви напускної байдужості. Не йти наперекір волі батька,  що намагався привити відчуття відповідальності,  але при цьому,  чомусь,  не підпускав до насправді поважних справ. Давив авторитетом, підкорював, ніколи не дозволяв, щоб йому  йшли наперекір. Навіть власна сім'я.

Тому й бунтував єдиний син, не бажаючи бути таким же, але відчайдушно наслідуючи, щоб дістати схвалення.  Ці протиріччя розривали його душу. Не давали можливість розслабитися.

Саме тому й вхопився за цю фантомну свободу. Сам собі вбив до голови,  що призначення - це не для нього. Що сам буде вибирати свій шлях.  Якщо треба буде,  він знайде спосіб повернути все на свої місця і все буде так, як раніше. 

Та то все лірика.

Зараз же його поглинула абсолютна тиша. Вакуум без жодного звуку і... запаху.

Це збивало з пантелику.  Хотілося відкрити очі і, в той же час,  заплющити їх ще сильніше.  Бо той,  хто був поряд просто купався в своєму гніві. Ще трохи і можна захлинутися. Цей хтось був розлючений конкретно на нього. 

Але ж ніколи нікому кривди не робив. Принаймні,  щоб настільки накрило.

"Хто ти?" - нарешті мозок формулює питання.

"Я - ми..." - відповідь з'явилася нізвідки, немов це була його власна думка. 

І рапртом прийшло розуміння,  що пітьма навколо не через заплющені очі. Тут не було нічого.  Навіть його тіла.

Невже це сон?

"Ні." - знову пролунала чужа думка. Чи що то було.

"Де я?"

"Тут ми." - співбесідник точно не був багатослівним. 

"Можеш показатися?"

І рапртом замість відповіді прямо перед ним матеріалізувалося величезне дзеркало, края якого  розчинялися у пітьмі.  Ніби воно саме було пітьмою, настільки щільною, що можна торкнутися рукою.

"Дивись."

Ось так просто. Розплющ очі і побач хто тобі готовий горло перегризти. Бо ця невідомість зжерає всі сили.

Артем навіть не одразу зрозумів, що бачить перед собою.

Хіба ж це можливо?

Його власне відображення двоїлося і невловимо змінювалося з людського в звіряче і навпаки.

Ось тут вже зробилося моторошно. Бо це місце не могло існувати в реальному світі.

Це сон.

Думка блискавкою пронизала свідомість. Саме так. Інакше це не можливо пояснити. Він просто спить.

Але якщо йому це просто сниться, то чому його власне відображення так дивно поводиться? Чому він відчуває такий неприкритий гнів до себе?

"Я сплю."

Це було не питання, а лише констатація факту. Здавалося, якщо вимовити це, то  буде вже не так моторошно.

Але відображення зухвало посміхнулося в вовчому оскалі.

Та що ж це таке?! Це ж він, точніше частина його сутності. Чому ж тоді такий роздрай?

"Ти зрікся."

Просочений гнівом голос змушував волосся на потилиці піднятися.

"Я ніколи нічого не зрікався."

"Брешеш. Ти зрікся тієї, що нам призначена, а тепер зрікаєшся мене."

Ось воно що! Його підсвідомість так реагує на ритуал, що дозволить на деякий час заспокоїти вовка. Тепер Артему здавалося, що все зрозуміло.

"Це ж для нашого блага..."

"Не бреши нам! Ти не про нас думаєш."

"Ти сам сказав, що я - це ти."

"Ні. Ти - більше не ми. Не дав нам бути одним цілим. Час розділитися."

"Це лише на три роки. А після сну ти повернешся."

"Не буде сну."

"Чому? Це ж завжди було так."

"Так ніколи не було. Ти не слухаєш свого серця. Ідеш сам проти себе. Маєш лише  тридцять сім повнь, щоб довести, що ти гідний."

"Я не буду..."

Та відображення не дало йому договорити, неначе розбите на мільярди уламків, пішло тріщинами і почало набирати об'єму. 

Це лише сон. Дивний,  моторошний але, всього лише,  сон. Повторював собі, як мантру.

"Ти вважаєш,  що друга твоя суть керується лише інстинктами? Що ми лише примітивні звірі? Ми, діти повного місяця, отримали благословіння Селени і можемо бачити більше,  ніж прості люди.  Але дедалі більше ви намагаєтеся відділити дві частини своєї душі. Думаєш, що так зможеш довести свою силу? Ну то вперед!"

"Ти - це я! І не тобі мене вчити!"

"Помиляєшся, дурню,  навіть не уявляєш, як сильно. Я піду, дам тобі можливість повною мірою насолодитися власним вибором.  І заберу з собою спогади про сьогоднішню ніч. І ще дещо... Сподіваюся,  що коли до тебе дійде, то не буде запізно. Все ж, чим доля не жартує."

Артем підірвався на ноги.

Тисячі звуків і запахів моментально завантажили його органи відчуттів.

Він що, заснув? Як взагалі опинився на цій галявині? Зараз же мусив бути у Інги. Спробував перекинутися, щоб якось швидше дістатися до віщунки, і...

Нічого не сталося. 

Так і вкляк на місці. Хоч картину пиши. Нагий і спантеличений. 

Невже ритуал закінчено?  Але ж він нічого такого не пам'ятає.  Та й чому він сам, теж не зрозуміло. І одягу ніде не було. 

Добре,  що ніч ще не закінчилася і ніхто сторонній його не побачить. Та біля задніх дверей інгиного будинку на нього чекала ще одна несподіванка.

- Тату? Що ти тут робиш?

- І тобі не хворіти. Хоча, що до ментального здоров'я,  вже запізно хвилюватися.

- Ти знову за своє? Я...