19. Немає про що розмовляти

- Ні. - відповіла Ганна, дивлячись просто у вічі хлопцю.

- Ні, не допоможеш, чи ні, не зоставиш мене в біді?

- Ні, я роблю це не заради тебе.  Та й краяти своє волосся я не дам. Просто хочу, щоб ти зрозумів, що не можна гратися чиїмсь життям. Не важливо чи це людина, чи пес, чи навіть хом'як.  Я навіть уявити собі не можу, щоб поставити свого Гальма під загрозу.  Ти огидний мені. І мені щиро шкода твого домашнього улюбленця. Хоча... ти ж, напевно, нікого крім себе не любиш. Ти не вартий тієї вірності і щирості, що дають людям тварини.  

Промовивши все це, Ганна взяла свій гребінець для волосся і пішла до вбиральні.  Їй було соромно за те,  що не стрималася і вибухнула емоціями. Але ж як тут  не реагувати,  якщо цей дурень навіть ставить під заклад свого пса. Ну, принаймні так вона все зрозуміла.

Її довге волосся м'якими хвилями лягло на плечі коли гумка перестала тримати в своєму полоні. Гребінець легко пройшов по всій довжині, розділяючи пасма кольору темного шоколаду.  Закінчивши розчісуватися, вона спритно заплела собі косу і кількома шпильками закріпила її в ґульку.

Відображення в люстрі не допомагало зібратися з думками. Її збивали з пантелику такі емоції.  

- Треба зібратися купи і заспокоїтися.  Хлопець же не винен, що він бовдур.  Подумаєш,  вводився неповноцінним.  Це не привід вішати на нього всіх собак нерізаних.  Ой, жеж... так не доречно це звучить.

Діставши з гребінця кілька довгих волосин, вона сама собі посміхнулася.  Згадалося,  як батько не раз жаартував, що зібравши все її волосся в домі можна зробити ще одну волохату потвору.  А власне волохатий потворою був кіт Гальмо. От хто був справжнім генератором шерсті та погризених мочалок.

А в цей час за столиком Марина порвала гнітюче мовчання:

- Я так не можу! Ви як хочете, а я іду звідси.  Мені соромно дивитися їй у вічі. Вона ж навіть не здогадується, що ми за її спиною граємося її долею.

- Мариш, я тебе розумію.  Але...

- Дівчата,  давайте ви будете з'ясовувати відносини в іншому місці і інший час.

- А тебе я взагалі не розумію.

- Це вже не твого розуму справа.  

- Знаєш,  Артеме,  ти мені огидний.

- А тоді ти не була така категорична.

- Тоді я не знала,  що ти такий егоїст. Як можна розкидуватися дарами долі?

- Повторюю, це не твоя справа.  Ти взагалі нічого не знаєш про мене.  

- Ти маєш рацію.  Це не моя справа.  Тож я не буду тобі в цьому допомагати.

Юля вже хотіла спинити подругу, як до них підійшла Ганна зі стисненою долонею.  Її розчарований погляд, немов лезом різав впевненість хлопця,  що він чинить правильно.  Щось у цьому погляді його зачепило.  

Та він швидко скинув з себе  це відчуття і посміхнувся якомога безтурботніше.  

За ці кілька днів він добре все обміркував. Якщо спочатку ним керувала образа і гнів за те, що так невчасно з'явився цей потяг до дівчини, то зараз вдалося вже більш розсудливо мислити. Він чинить так, як сам хоче. З самого дитинства він знав, що його місце на вершині.  В усьому найкращий, найсильніший,  найшвидший, він не звик, що хтось буде його обмежувати.  Навіть батько вже якийсь час не втручався в його справи.

Артем розумів, що те, що він затіяв справа небезпечна і що ці кілька років він буде сам, без свого звіра. Та це мала плата за те, що він самостійно приймає рішення щодо свого життя.

Три роки... Спочатку здавалося,  що це замало.  Але все ж це на три роки більше,  ніж до цього.  

Як важко, коли не вдається домовитися зі своїм другим Я.

- Тримай, - Ганна простягнула долоню в якій щось затиснула, - Сподіваюсь,  що цього тобі вистачить. А тепер,  прошу  вибачити, мені вже час.  Дівчата,  зустрінемося завтра в праці.

Вона зробила кілька кроків і зупинилася, ніби щось не давало їй піти. Повернувшись в бік здивованого хлопця,  вона зітхнула і промовила:

- Ти не вартий його. Сподіваюся, ти зрозумієш це і зможеш виправити все, поки ще не запізно. - тепер вже вона пішла, не зволікаючи.

Від її слів мурашки побігли у всіх присутніх.  Кожен думав своє.

Марина відчувала себе зрадницею. Сама себе зневажала.  Якщо раніше вона була так зациклена на тому, що їй не дано пізнати справжнього щирого кохання, то тепер зрозуміла, що зрада може бути не лише між чоловіком та жінкою.  І це було боляче.

Юля втішала себе надією, що це все затіяно для блага Ганни.  Не відомо,  чи вдасться коли-небудь долучити її до світу надприродного,  а так у Артема буде час, щоб побачити справжню Ганну, покохати її. Бо зараз він не готовий до цього.  Він так люто хапається за свою незалежність від усього, навіть призначення, що сам не помічає як наражає себе на небезпеку.  Йому потрібно не просто змиритися,  а зрозуміти і прийняти дійсність.  Тільки так вони будуть щасливими разом.

Сам Артем в цей момент чомусь не відчував такої радості,  як очікував.  Але йому не хотілося зараз замислюватися над своїми почуттями та їх причинами.  Кращим рішенням буде вирішувати проблеми по мірі їх виникнення.  А отже конкретно в цю хвилину він має бути задоволеним. А над тим, що робити далі він подумає пізніше.

- То що, може варто відсвяткувати? Зараз хлопці підтягнуться.  Можемо поїхати до турбази.

- Ти вибач, але я мушу забрати сина. Тож давайте без мене.

- І без мене. Я хоч і не відрізняюся високою мораллю,  але з тобою мені не зрівнятися. Тож адьйос! - повернулася до подруги, - Ідемо, Юль.