Глава 8

— Підніметеся, якщо вже приїхали?

Я знову намагаюся швидко відвернути його від доньки й запросити додому, хоча розумію, що це давно марно. Він абсолютно точно побачив її та навіть на око прикинув вік.

— Так, добре, поговорити хочу з тобою.

Я киваю, хоча й так знаю, про що піде розмова. Про контракт і про те, чому я вирішила відмовитися. Якщо Леонід приїхав, отже, вже зрозумів, що погоджуватися я не маю наміру, інакше вже цього ранку була б у їхній компанії та з усмішкою позувала на камеру.

Ми підіймаємося в ліфті, донька тихо стоїть поруч і не промовляє жодного слова. Вона завжди стає мовчазною, коли бачить незнайому їй людину. Не йде на контакт практично ніколи й частіше залишається у своїй кімнаті, поки я розмовляю з гостем. Зараз я цьому навіть радію. І хоча вважати, що Леонід зможе впізнати в ній доньку Руслана нерозумно, але я все ж не можу позбутися тремтіння, яке раз у раз пробігає спиною.

Опинившись у квартирі, донька відразу роззувається і йде до себе в кімнату, не забувши відібрати у мене пакет зі спідницею.

— Тільки поміряти й відразу зняти, Ксюш! — кричу їй. — І руки помити відразу, добре?

— Так, мам.

Я проводжаю Леоніда на кухню і пропоную розташовуватися де йому зручно.

— Чай, каву? — запитую, щоб згладити напругу і, поки він буде говорити, хоч чимось зайняти руки.

— Каву з молоком, якщо можна.

— Так, звичайно.

Звук увімкненої кавоварки відтягує мить тієї самої розмови. Я мовчки чекаю, коли кава буде готова, й після вимкнення приладу, ставлю дві чашки на барну стійку. Одну, з молоком, простягаю Леоніду, а іншу, без молока, але з горіховим сиропом, залишаю собі.

— Не вмію я ходити навколо, — говорить Леонід, дивлячись прямо мені в очі й ні на хвилину не бентежачись і не відчуваючи незручності. — Ти контракт не будеш підписувати, так?

— Так, — киваю, опускаючи погляд у чашку і вдаючи, що щось там помітила.

— І чому ж, можна дізнатися?

Усіма можливими силами змушую себе відірватися від розглядання вмісту чашки й підвести очі на чоловіка.

— В мене з’явилася інша робота, — безбожно брешу, навіть не червоніючи.

— Ти ж бачила гонорар? — уточнює Леонід. — Він може бути подвоєним, зауваж, — він усміхається. — Ти сподобалася раді директорів. Тебе остаточно затвердили на рекламу і сказали вмовляти будь-якими способами.

Я глитаю від того, що почула, і не можу повірити в подвійну оплату за проєкт. Це ж… нереальні гроші, які мені навіть не снилися. Я зможу не лише викупити цю квартиру, але й придбати нові меблі, освіжити ремонт у Ксюшиній кімнаті, звозити її на відпочинок, тому що весь час економила і в нас не було можливості поїхати в хороші місця на море. Та що там! Донька море бачила лише двічі, всього лише по кілька годин, тому що на пляжі було не проштовхнутися й ми все частіше залишалися в готелі або просто гуляли.

— Послухай, Аню, — Леонід робить великий ковток кави й вперто дивиться на мене. — Я розумію, чому ти не хочеш йти до нас на роботу. Руслан сказав, що ви були знайомі й…

— Він… сказав? — я ковтаю, думаючи про те, що ще він міг розповісти Леоніду.

— Так, — киває Леонід. — Я розумію, що тобі не сподобалося його різке висловлювання, але він хлопець непростий і… погодився з тобою працювати. Може, ви забудете про те, що було? Хоча б подумай про це, — наполягає.

Я думаю. Прямо зараз міркую над цим, згадую те, як ми розійшлися і просто не можу уявити, що Руслан погодився на співпрацю. На нього натиснули? Пообіцяли подвійний гонорар, як і мені, або… погрожували? Чомусь у мою голову лізе різна нісенітниця, і я миттю її відкидаю.

— Я піду, дякую за каву, вона була смачною. Якщо все ж таки вирішиш підписати контракт — ось, — він простягає мені папери. — Тут нова сума. Прочитай ще раз, умови тут ті ж, що й там, щоправда, внесли ось тут, — він вказує на рядок на іншій сторінці. — Тут трохи більше привілеїв для тебе. Під час перельотів квитки тільки бізнес-класу, проживання в найкращих номерах провідних готелів або оренда гідних квартир у тому випадку, якщо робота в тій чи іншій країні затягнеться, ну й останній пункт… ти зможеш брати із собою доньку.

Я ковтаю, розуміючи, що Леонід знав про Ксюшу ще до того, як прийшов до мене й побачив її на власні очі. Знав попри те, що не мав і найменшого поняття про мій статус, заміжня я чи розлучена, є матір’ю чи ні.

— У нас, зрозуміло, є всі твої дані, — він усміхається. — Робота в нас така, не брати на роботу кого доведеться, — він знизує плечима. — Не хвилюйся, твої документи повністю нас задовольнили, тому ми пропонуємо такі вигідні умови. Погоджуйся, Аню, я обіцяю контролювати Руслана.

— Я подумаю до завтра й обіцяю або приїхати, або відповісти на дзвінок.

Усміхаюся щиро, тому що всередині вже прийняла рішення. Проводжаю Леоніда до дверей, чекаю, поки він взується і, попрощавшись, зачиняю двері. Контракт я дійсно перечитую після того, як готую вечерю для Ксюші. Ми з нею граємо, веселимося, я закидаю нову спідницю в прання й обіцяю, що до завтра вона висохне й донька зможе піти в ній у садок. Коли Ксюша лягає, я сідаю за читання і, переконавшись, що в договорі майже немає змін, за винятком тих самих пунктів та суми гонорару, ставлю підпис.

Я вирішила що погоджуся, ще коли Леонід продовжував мене вмовляти. Нам із Ксюшею потрібна квартира. Я могла б, звісно, узяти купу замовлень, сидіти цілодобово за роботою й не бачити доньку, але навіщо? Щоб потішити самолюбство Руслана й дати йому зрозуміти, що я слабша? Що я втечу, варто йому клацнути пальцями й сказати «Іди, тобі не раді?».

Вирішую, що за першої ж можливості все йому розповім. Насамперед про те, що ніколи не спала з його батьком і не зраджувала йому. Я не хочу виставляти Влада виродком, але й мовчки терпіти насміхання Руслана, його іронію та глузування теж не буду. Навіть якщо їх не буде, не зможу працювати з ним, знаючи, що він вважає мене зрадницею. Уже минуло кілька років, гадаю, я маю право розповісти йому все, що сталося насправді. Руслан дорослий, самодостатній чоловік, він більше не хлопчик, якого потрібно захищати від в’язниці й батька.