Шанс на щастя

Глава 7

Аня

Ранкове пробудження було б значно кращим без тяжких роздумів й кількох келихів вина. Подумки пообіцявши собі ніколи не пити, підіймаюся з ліжка та йду вмиватися. Донька вже прокинулася і впевнено збирає іграшки в рюкзак, який візьме із собою в садок. Вона в мене напрочуд відповідальна й організована. Ніколи не галасує, варто їй прокинутися. Вона знає, що я прокидаюся за будильником й дає мені ті необхідні п’ять-десять хвилин часу.

— Мам, телефон! — донька стукає у ванну і, коли я відчиняю, простягає мені смартфон, наминаючи яблуко.

На екрані номер, який я не вбивала в список контактів, але відмінно запам’ятала за минулі два дні.

Леонід.

Я дивлюся на гарні цифри на екрані й вимикаю звук, боячись узяти слухавку. Він і так зрозуміє, що жодного контракту не буде. Сам. Має зрозуміти, тому що я зовсім не знаю, що говорити в таких ситуаціях. Яку причину відмови вигадати?

— Ну що? — запитую в Ксюші. — Поїла?

Донька киває й простягає мені качан від яблука.

— Хочу ще кашу! — вимовляє й дивиться на мене знизу вгору. — Приготуєш?

— Звісно, ходімо.

На кухні малеча вправно залазить на барний стілець й сідає за стіл, впершись ліктями об стільницю і спостерігаючи за мною. Іноді мені здається, що донька не за віком доросла й тямуща. Вона чітко вгадує зміну мого настрою, рано почала ставити запитання про те, звідки беруться діти, чому в неї немає тата, а в мене чоловіка. Я розумію, що все це тягнеться із садочка, але іноді вона ставить мене в глухий кут своїми запитаннями.

— Мам, а що означає «стара діва»?

Я ледь не похлинулася молоком, яке вирішила скуштувати, перш ніж заливати в каструлю.

— Де ти це почула?

— Від тьоті Соні. Вона сказала, що тобі потрібно терміново викинути якийсь вантаж, тому що ти так і залишишся старою дівою. Що за вантаж вона мала на увазі?

Я намагаюся стримати усмішку, але мені не вдається. Ось ще одне джерело запитань Ксюші. Соня рідко думала про те, що говорила. Не матюкалася, і на тому дякую. Й ось що мені тепер відповідати?

— Тьотя Соня просто жартувала, — спокійно відповідаю, наливаючи молоко для каші. — Я ніколи не буду старою дівою.

— Але ти ж постарієш? — уточнює донька. — Он бабуся Міла каже, що її молодість давно минула, отже, і твоя мине?

Я лише хитаю головою та вкотре переконуюся, наскільки в мене цікава й тямуща дитина.

— Це буде нескоро, — переконую її. — Йди поки одягайся, каша буде трохи пізніше.

Ксюша тікає з кухні, а я залишаюся в трохи піднесеному настрої помішувати кашу. Про Леоніда забула, поки телефон знову не замиготів від вхідного дзвінка. Я зітхаю, але знову вимикаю звук і кладу кашу в тарілку. Кличу Ксюшу. Вона прибігає за хвилину вже одягнена в бежеві колготки, білу спідницю і блакитну блузку, яку ми придбали їй кілька днів тому.

— Мам, тут потрібно відрізати, — вона повертається до мене й тицяє на шию, звідки звисає бирка.

Я швидко відрізаю її ножицями, дістаю колючу волосінь і допомагаю доньці сісти на стілець біля стійки. Поки Ксюша їсть, роблю собі каву, нарізаю кілька скибочок сиру, авокадо, роблю тости й поспіхом снідаю з донькою. Відганяю думки про те, що навмисно позбавляю нас із малечею можливості придбати власне житло вже за кілька місяців, але йти туди, де доведеться щодня бачитися з Русланом, я не зможу.

Поївши, ми швидко взуваємося й виходимо на вулицю. Погода чудова і я пропоную доньці прогулятися, тим паче до садка можна дійти пішки. Залишивши доньку в садочку, йду додому, дорогою вимикаючи звук на три чергових дзвінки від Леоніда. Він казав, що я ідеально їм підходжу, напевно, тому такий наполегливий. За кілька днів, думаю, усе зміниться.

Додому вирішую зайти тільки за тим, щоб узяти ноутбук, зарядку й піти до парку, а потім у кафе. Зараз мені важко уявити, що потрібно опинитися в замкнутому просторі сам на сам із роботою й думками. Відчайдушно не хочеться відчувати самотність, у якій я опиняюся, варто переступити поріг квартири. Ксюша в садочку, сестра на роботі, Олег із Пашкою в школі. Їм уже по тринадцять, і вони старанно допомагають Соні по дому з приготуванням їжі, прибиранням і навіть миттям підлоги.

Моя перша зупинка — парк. Я беру стакан карамельного мокко в кав’ярні, яке полюбила з першого відвідування, й сідаю на лавку. Розміщую ноутбук на колінах й поринаю в роботу. Телефон навмисно ставлю на беззвучний, щоб не відриватися на дзвінки й не думати про те, від чого відмовляюся. На мій подив, робота йде швидко. За кілька годин я пишу третину замовлення й коли ноутбук сигналізує про низький заряд, а шлунок про голод, йду до тієї ж кав’ярні, купую круасан, свіжовичавлений апельсиновий сік і цезар, сідаю біля вікна й підключаюся до зарядки.

Години за дві встигаю зробити половину і, задоволено усміхаючись, закінчую те, що почала. Відвідую торговий центр, тому що обіцяла Ксюші нову спідницю, і йду за донькою в дитячий садок. Завчасно, звісно, але повертатися сама додому не хочу. Принаймні зараз. Мені просто необхідна Ксюша, її метушня, галасливі іграшки й завзяті розмови.

— Ти рано за мною прийшла, — повідомляє донька, коли ми виходимо із садочка.

— Гадаєш? — хитро питаю в неї.

— Так. Ще нікого не забирали.

— Я просто хотіла швидше показати те, що купила.

— І що ти купила?

Донька починає йти трохи попереду мене й дивиться знизу вгору, чіпляється за камінець, ледь не падає.

— Обережніше, — сміюся, але не кажу, що купила.

— Ну скажи, скажи, скажи! — повторює донька, але я лише хитаю головою.

Магічним чином, поки ми доходимо додому, я вже не нервуюся й не озираюся. Садочок знаходиться зовсім в іншому місці, не там, де компанія, у якій працює Руслан, але мені однаково недобре від думки, що ми живемо в одному місті. Біля під’їзду я починаю діставати ключі. Ксюша нетерпляче переминається з ноги на ногу й намагається зазирнути в сумку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше