Глава 5

— Ти точно його читала? — запитує сестра в неділю ввечері. — Уважно? — цікавиться після мого кивка. — І гонорар бачила?

— Соню, я відмовляюся, це вирішено.

— Тобто через те, що там буде фотографом твій колишній, ти відмовишся від можливості придбати квартиру вже, а не за п’ять років? Позбавиш доньку даху над головою?

Звісно, я все розповіла Соні. Про те, що бачила Руслана, про його образливі слова й про те, що мені все ж таки запропонували контракт. Між мною й сестрою немає жодних таємниць. Я не звикла щось приховувати від неї, тому викладаю все, як на допиті.

— Все не так, — намагаюся пояснити їй, але вона і слухати не хоче.

— Ні, так. Ти відмовляєшся чому? Тому що йому не сподобалася як модель?

— Ми не спрацюємось, — хитаю головою.

— А може, ти все ще щось до нього відчуваєш? Боїшся не встояти й знову кинутися у вир із головою?

— Облиш, Соню, шість років минуло.

— Саме так! — безапеляційно заявляє вона. — Шість років. Не місяців. Ти навчилася жити без нього. У тебе доросла донька, врешті-решт! І вона хоче познайомитися з батьком.

— Ні!

— О-о-о-о! — протягує сестра. — Як усе запущено! Отже, все ж відчуваєш. Слухай, якщо він повернувся й вариться у всьому цьому, отже, ви зустрінетеся ще не один раз. І, як на зло, всесвіт буде зіштовхувати вас усе частіше й частіше, — Соня регоче, але мені, чесно кажучи, не до сміху.

Я й сама розумію, що ми можемо зустрітися після моєї відмови ще не раз. Тим паче мій будинок і фірма, де він працює, знаходяться так близько одне до одного. У кафе, у ресторані, у кав’ярні або навіть у кіно. Ми можемо зустрітися де завгодно, а якщо в цю мить я буду з Ксюшею?

— Нам потрібно поїхати! — я встаю й починаю метушитися, заламувати руки й думати про те, куди краще податися.

— Так, стоп, подруго! Тебе куди понесло? — Соня перехоплює мене за плечі й саджає назад на барний стілець. Дістає з холодильника відкорковане вино, ставить келихи. — Нумо, розслабишся трохи й ще раз гарненько подумаєш.

Сестра дістає сир, фрукти, ставить на стіл поруч. Ксюша після цілого дня розваг давно заснула, от мені тільки не спалося. Як і Соні.

— Куди їхати зібралася? Шість років жила, квартиру цю купити планувала й тут на тобі — поїхати, тому що ми не можемо ходити тими ж вулицями й дихати одним повітрям?

— Я такого не казала!

— Облиш, ти про це думала. Я не дам тобі забрати Ксюшу. Про неї ти подумала? Як їй буде залишати цей спокійний район, переїжджати в інше місто, знайомитися з дітьми. А Олег і Паша? Адже вона прив’язана й до них теж. Вони з пелюшок із нею граються!

Після пів годинного промивання мізків, починаю думати, що сестра цілковито має рацію. Я не можу вчинити так із донькою. Забрати її від дорогих їй людей і позбавити спілкування. Ми не зможемо не приїжджати до них і не бачитися, а, отже, з Русланом можемо перетнутися в будь-якому випадку. Хочеться завити.

— Ти чому його так боїшся? — не розуміє сестра.

— Я не боюся, просто… він вважає мене зрадницею, Сонь. І я спокійно буду працювати пліч-о-пліч із ним? Мені явно дали зрозуміти, що кілька місяців, а то й більше, я буду залучена в проєкті.

— А ти не винна! Ось і розкажеш йому все, як є, — сестра допиває вино з келиха і ставить його на стійку. — Раптом у вас ще щось вийде, — вона мені підморгує, а я закочую очі.

— Не мели дурниць!

— Послухай, — Соня вперто продовжує гнути свою лінію. — Поговори ти з ним, розкажи все, як є, про доньку скажи, нехай далі сам вирішує, як йому з цим жити. Зрештою, ти його не зраджувала, а лише зробила те, що тебе змусили.

Я ковтаю, згадуючи нашу з Владом розмову. Тоді він наполягав на тому, що я не пара його сину й він зробить усе, аби ми не були разом. Я не сказала про це Руслану і вже за тиждень у мене його забрали. Влад пригрозив, що залишить сина у в’язниці, що не докладе зусиль, щоб виправдати його, якщо я не кину його. Я б не погодилася, але бачила на власні очі, як Руслану там нелегко. Його били, щоб отримати зізнання, а його батько чекав, коли я погоджуся. І я погодилася, пішла на всі умови, і Руслана випустили того ж дня.

Влад дотримав свого слова, але якою ціною.

— Гей, ти тут? — сестра махає перед моїм обличчям рукою. — Про що замислилася?

— Та так, — відмахуюсь і пригублюю вино з келиха.

Я не любитель алкоголю і знаю, що завтра мені буде трохи погано, але зараз мені потрібно розслабитися, інакше я не засну. Не зможу викинути рій думок зі своєї голови, і знову ходитиму по дому, як сомнамбула.

— Ти ж нічого не говорила йому? — уточнює сестра.

— Про що саме?

— Про вас із його батьком.

— А що я мала говорити? Він сам усе вирішив, а я не заперечувала, тому що його батько повернув би звинувачення назад. Думаєш, він би цього не зробив?

— Впевнена, що так, — з жалем вимовляє сестра. — Тоді ти точно маєш йому все розповісти! Нехай він знає, що ти його захищала. Аню, у вас донька є. І він має право знати про неї. Гаразд, раніше ти не знала, де його шукати, але зараз-то! Ви зустрілися, розкажи йому. Ти поки ще ні в чому не винна, але якщо будеш приховувати від нього доньку, він точно не зрозуміє й буде звинувачувати себе, що втратив понад п’ять років, і тебе, що дозволила йому жити в невіданні ще довше.

Сестра йде, а я допиваю залишки вина на самоті й дивлюся на нічне місто у вікно. Потім мию келихи й приймаю душ. Уже в ліжку думаю про те, що сказала Соня. Мені потрібно розповісти про доньку Руслану.

Тільки зараз розумію, що боюся це зробити. Мене лякає його реакція й те, що він може зробити потім. Але найбільше я боюся саму себе. Що не зможу бачити його кілька разів на тиждень, не зможу спілкуватися привітно, розмовляти телефоном, коли Ксюша буде в нього, і я захочу дізнатися, як у них справи. Я не зможу бути такою сильною, як Соня.

Всередині мене щось ламається, коли я його бачу. У п’ятницю я була шокована, а потім кілька днів ходила, немов би у воду опущена. Розгублена, нервова, пригнічена. Донька щось питала, я не могла відразу відповісти, думала, аналізувала, просила її запитати пізніше. Майже кожну вільну хвилину я проводила, згадуючи до дрібниць нашу зустріч. Те, як він на мене дивився, як оцінював, як тремтіла його рука, або мені все ж здалося.