Глава 4

Мене зачепили його слова про «ніяку» та «нефотогенічну». Я подобалася фотографам, мене з радістю знімали на камеру, допомагали в позуванні, з виразом обличчя. За ті роки, що я підробляю, всього кілька разів чула відмову, і то через вік. Все ж молоді вісімнадцятирічні дівчата підходили багатьом значно більше тих, кому вже далеко за двадцять.

Мене зачепило те, що він, нехай зі злості, але все ж вважав мене ніякою для фотографування. Негідною такого масштабного проєкту. Захотілося довести, що це не так, хоча він має рацію. Якщо між нами потрібно буде обирати, відмовляться від мене, а не від нього. Фотограф у цьому бізнесі цінується значно більше моделі, тому…

Серце калатає від хвилювання, але я розв’язую бант на блузці й приспускаю тканину так, щоб оголити одне плече. Беру в руку стрічки, які безцільно висять на грудях, і відтягую їх назад так, щоб вони торкались моєї шиї й не закривали обличчя. Злегка підіймаю підборіддя, чіпляю на обличчя напівусмішку й звабливо дивлюся в об’єктив з-під вій. Цей ракурс один із найвигідніших. Решту ж я обов’язково продемонструю, щойно Руслан відімре і, нарешті, зробить першу фотографію.

— Я готова, — повідомляю й завмираю в обраній позі.

Звідси бачу, як Руслан ковтає, як переводить погляд від моєї руки, яка стискає стрічки банта, до грудей. За мить він уже стоїть біля камери й крутить об’єктив, а я, готова заприсягнутися, помічаю, як тремтить його рука. Втім, коли починається знімання, я повністю розчиняюся в процесі й приходжу до тями лише після останнього кадру. Впевнена, він вийшов до неможливого пристрасним і розкутим, тому що я повністю увійшла в роль. Не знаю, який саме в них одяг, але впевнена, що ці фотографії були одними з найкращих у моєму житті.

Коли все закінчується, зводжу широко розставлені ноги разом і цнотливо сиджу на стільці, зав’язуючи бант руками, які чомусь раптово починають страшенно тремтіти. Підіймаю голову, не знаючи, що побачу попереду. Втім, нічого особливого там немає, Руслан повністю зосереджений на камері й зовсім не дивиться на мене.

Не витримує й Леонід. Заходить до студії зі словами:

— Ні, ви знущаєтеся? Зачинилися тут, бачте!

Він підходить до Руслана нетерплячим широким кроком, зазирає в об’єктив, щось говорить так тихо, що я ледве чую, а потім у приміщенні повисає мертва тиша. Здається, навіть настінні годинники, які самотньо висять справа в кутку, і ті припинили тікати. Леонід щось дивиться на екрані комп’ютера, куди вже приземлився один із помічників, переводить замислений погляд то на Руслана, то на мене. Нічого не говорить.

— Так, ну що! — від його різкого гучного голосу здригаюся й навіть смикаюсь. — Ходімо, поговоримо.

Він киває на вихід і я, не втрачаючи ані секунди, рвуся туди. Мені чомусь стає страшенно ніяково від того, як відверто я позувала.

Мене зачепили його слова.

Нагадую собі, й біля дверей стикаюся з Русланом. Він відсторонюється від мене, як від прокаженої, і, осміхаючись, вимовляє:

— Тебе візьмуть, не сумнівайся.

Він виходить першим, не спромігшись пропустити мене вперед. Натомість Леонід вказує рукою на вихід і навіть злегка обіймає мене за талію, йдучи слідом.

— Сюди, будь ласка, — вказує на той самий кабінет, де вони нещодавно розмовляли з Русланом.

Його немає. Відволікшись на Леоніда, я не побачила, куди він пішов.

— Ну що, готова до контракту? — запитує Леонід, сідаючи за широкий стіл.

— Вже? — уточнюю я. — Мене… схвалили?

— Моя справа підготувати контракт, — він розводить руками. — З того, що я бачив там… — він вказує на стелю, натякаючи на тих, хто вище нього в цій компанії, — тебе точно візьмуть.

— А фотограф? Він же був проти.

— Переказиться, — Леонід знизує плечима. — За ті гроші, що йому платять, він буде знімати те, що йому скажуть. А якщо серйозно… творча особистість, вони всі такі. Це не хочу, на цю не стоїть камера, на ту дивитися не можу, ось ця в ракурсі має поганий вигляд. Ось тут у мене ці пересварки, — Леонід прикладає два пальці до горла і, відчинивши ящик столу, простягає мені кілька аркушів А4.

— Це контракт. Його підготували до твого приходу, — він усміхається. — Тебе, фактично, узяли за портфоліо. Прочитай, подивися чи влаштовує гонорар, чи підходять тобі умови. Фотосесій буде багато, доведеться відкласти поточні проєкти, якщо вони є.

— Я ніде не залучена.

— Ідеально, — схвально відповідає він. — Тоді читай і чекаю в понеділок із підписом, — він підморгує. — Будуть питання?

— Можна ваш телефон? Я впевнена, що питання будуть у процесі вивчення договору, мені б хотілося поставити їх відразу.

— Ось, — він простягає мені візитку. — Пиши в месенджер, я не завжди відповідаю на дзвінки.

— Добре. Ну, тоді… до побачення.

— Сподіваюся, що до нього. Бувай.

Я виходжу в піднесеному настрої, трохи заплутуюся в коридорах, але все ж знаходжу ті двері, звідки ми з Леонідом зайшли. Перше, що впадає в очі, коли я виходжу в хол — секретарка, яка навіть не спромоглася подивитися на мене, і Руслан, який про щось мило з нею воркує, перебуваючи при цьому занадто близько. Дівчина дивиться на нього знизу вгору, облизує пухкі губи й навіть дозволяє собі покласти руку йому на стегно, але потім бачить мене і кривиться.

Я не залишаюся непоміченою й Русланом. Він якось занадто несподівано повертає голову і хмуриться, щоправда, швидко зосереджує увагу на тій, з ким розмовляв кілька секунд тому. Одним поглядом він дає мені зрозуміти, що я для нього порожнє місце.

Проходжу повз них і намагаюся не слухати розмову, але уривки фраз усе ж долітають до мене:

— Я з радістю, Рус, о котрій приїхати?

— О сьомій.

Уже в таксі, яке приїжджає саме вчасно, дозволяю собі видихнути й хитаю головою, проганяючи його образ, який з’явився перед очима. Після всього, що побачила, розумію, як нерозумно було з мого боку думати, ніби поведінка Руслана пов’язана зі ще не охололими почуттями до мене. Йому давно начхати на все, що між нами було, просто бачити зрадницю неприємно.